— Олеся, золотко, ти просто мусиш це побачити! — голос мами звучав так схвильовано, що Олеся і сама розхвилювалась. — Вмикай скоріше комп’ютер, я тобі посилання на вебінар надіслала. Така енергетика, такі вібрації! Учитель Дан відкриває третє око просто через екран!
Олеся втомлено провела долонею по переносиці, ледь глянувши на годинник. Було вже пів на дев’яту вечора, а завтра на неї чекала важлива зустріч.
— Мамо, зараз справді не час.
— Ні-ні, ти не розумієш! — Галина Миколаївна не дала договорити. — Це унікальна можливість! Усього тридцять тисяч! А якщо записатися сьогодні — знижка тридцять відсотків і, бонусом, талісман удачі!
Олеся заплющила очі, намагаючись утихомирити роздратування. За останні пів року це вже п’ятий «просвітлений учитель» у житті матері.
Спершу була «космоенергет» Анжела, потім «майстер астральних подорожей» Георгій, за ним «потомствена хранителька таємниць» Зінаїда.
— Мамо, давай завтра поговоримо, — м’яко спробувала припинити розмову Олеся.
— Але ж завтра буде запізно! — в голосі Галини Миколаївни зазвучали примхливі нотки. — Акція тільки до півночі! Олесю, доню, це ж така нагода! Усього якихось кілька тисяч.
— Гаразд, я зараз приїду, — рішуче відказала Олеся, встаючи з-за столу.
У пам’яті раптом зринула інша картина, з її підліткових років. Мама, тоді ще зовсім молода, сидить за обшарпаним кухонним столом та підраховує зім’яті купюри при тьмяному світлі старої лампи.
— Олесю, може, цього місяця якось без занять з англійської? — а побачивши, як похмуро витягується лице доньки, швидко додає: — Гаразд-гаразд, щось вигадаємо. Візьму ще кілька додаткових уроків у школі.
Тоді, після саме не стало батька, вони ледве зводили кінці з кінцями. Мати працювала в школі на півтори ставки, вечорами підробляла репетиторством, а ночами шила сусідам на замовлення.
Усе — щоб її донька могла навчатися в гімназії з поглибленим вивченням англійської, ходити на додаткові курси, займатися тенісом.
Олеся струснула головою, повертаючись у реальність. У просторому офісі юридичної компанії запала звична вечірня тиша. Лише в дальньому кутку двоє молодих юристів іще розбиралися з документами.
— Олесю Вікторівно, — почулося за спиною. То була її помічниця. — На завтра на дев’яту презентація для ради директорів!
— Перенеси, — коротко відповіла Олеся, дістаючи телефон. На екрані світилося три пропущені дзвінки від Артема та повідомлення: «Вечеря скасовується?»
«Вибач», — швидко надрукувала вона. — «Мама»
Відповідь прийшла миттєво: «Знову? Олесю, нам треба поговорити. Серйозно».
Олеся насупилася. Артем ніяк не міг зрозуміти, що в них із мамою «все непросто». Він виріс у забезпеченій професорській родині, де ніколи не доводилося рахувати кожну копійку до зарплати, не доводилося обирати між новими черевиками чи підручниками, а батьки возили дітей у театри й музеї, а не працювали ночами, щоб оплатити доньчине навчання чи секції.
За два роки після розлучення Олеся вперше зустріла чоловіка, з яким могли б виникнути серйозні стосунки. Артем був успішним архітектором, привабливим і уважним.
Але була в нього одна риса — він усе любив «розкладати по поличках». Постійно аналізував, чому, як і навіщо.
«З мамою все складно», — написала вона. — «Поговоримо завтра».
Дорога до маминої квартири тривала майже годину — затори в центрі міста нікуди не зникли. За цей час Галина Миколаївна встигла надіслати Олесі десять повідомлень із захопленими відгуками про «гуру» й посиланнями на його вебінари. А ще фотографії якихось кристалів і «карти енергетичних потоків».
У під’їзді було все так само, як і у дитинстві – тихо і по-домашньому затишно: вазони на вікнах, картини на стінах. На першому поверсі Олеся зіткнулася з сусідкою, Марією Петрівною.
— Олесю! Як добре, що я тебе зустріла! Передай мамі величезну подяку за подарунок. Просто незручно, їй-богу!
Олеся всміхнулася. Тепер з’ясувалося, що мама ще й сусідам робить подарунки. Інше питання: у скільки це обходиться?
На другому поверсі її «перехопила» Ніна Василівна:
— Олесю, дитино, подякуй твоїй мамі за чудовий чай! Неймовірно смачний!
Поки Олеся дісталася до четвертого поверху, вона з’ясувала, що Галина Миколаївна обдарувала подарунками весь під’їзд .
Двері відчинилися до того, як Олеся встигла дістати ключі. На порозі стояла мама в новенькому шовковому халаті з драконами — однозначно не з секонду.
— Олесю! — радісно вигукнула вона, обіймаючи доньку. — Я така щаслива, що ти приїхала! Ходи-ходи, я тобі все покажу!
Вітальня, в якій Олеся виросла, тепер була геть не схожа на ту що вона звикла. Всюди високими стосами стояли коробки, на стінах висіли фото Тибету, з люстри звисали кристали різних відтінків. У кутку стояв міні-алтар із пахощами та фотографією усміхненого азійця в помаранчевому одязі.
— Мамо, — Олеся втомлено сіла в старе крісло, — нам треба поговорити.
— Звісно, доню! — Галина Миколаївна швидко заметушилася, розставляючи на столі чашкии з трав’яним чаєм. — Я якраз хотіла розповісти тобі про дивовижну практику очищення карми.Уявляєш, якщо правильно розкласти кристали.
— Ні, мамо. Давай поговоримо про гроші.
Галина Миколаївна завмерла з коробкою в руках:
— Які гроші, Олесю?
— Про ті, що ти витрачаєш на все це, — Олеся провела рукою, показуючи на кімнату, — на вебінари, кристали. На подарунки сусідам.
— Але ж ти сама казала, що я можу витрачати на що хочу! — в маминому голосі пролунали ображені нотки. — До того ж це не марнування грошей, а інвестиція в духовне зростання!
— Мамо, за останні пів року ти витратила понад двісті тисяч, — стримано мовила Олеся. — Ти уявляєш, що це означає?
— Уявляю! — Галина Миколаївна вперто підняла підборіддя. — Це значить, що я нарешті живу повноцінним життям! Я допомагаю людям, я розвиваюся духовно.
— Ти просто кидаєш гроші на вітер! — Олеся не втримала. — Усі ці гуру нічого не варті, невже не розумієш, мамо?
— Не смій так казати! — Галина Миколаївна була ображена почутим. — Ти просто заздриш, що я знайшла свій шлях! Що я не така меркантильна, як ти!
Олеся відчула, як закипає. Перед очима знову постали картини минулого: мама, що латала старе пальто під настільною лампою; мама, яка варила дешеві супи з пакетиків; мама, що нишком плакала на кухні після зради батька.
— Знаєш що, — поволі підвелася Олеся, — погляньмо правді в очі. Я щомісяця переказую тридцять тисяч! А ти витрачаєш їх на оплату казна-чого й подарунки людям, яких ледь знаєш.
— Це не казна-що! — мама схлипнула. — І сусіди мені не чужі! Он Марія Петрівна щодня заходить, питає, чи я в порядку. Ніна Василівна згори, Тетяна з першого поверху.
— Вони всі приходять, бо ти їх обсипаєш подарунками! — Олеся не стрималася й підвищила голос. — Невже ти цього не бачиш? Мамо, пора тобі жити на свою пенсію. Я більше не буду тобі допомагати грошима.
У кімнаті запала важка тиша. Із кухні долинав звук крапель з несправного крана: кап-кап-кап, ніби відмірюючи секунди.
— Іди геть, — тихо сказала Галина Миколаївна. — Раз ти вважаєш мене такою марнотратницею, іди.
— Мамо.
— Іди! — вона повернулася до вікна. — Я чудово проживу й без твоїх грошей. У мене є пенсія.
Олеся мовчки взяла сумку:
— Добре. Як скажеш. Тільки потім не приходи просити грошей.
Вона вилетіла з квартири, ледь стримуючи сльози. На вулиці мрячив холодний дощ, машини пролітали повз, окроплюючи її бризками. Телефон знову завібрував — дзвонив Артем.
— Так? — Олесин голос тремтів.
— У тебе все гаразд? — він звучав щиро стурбовано.
— Ні, — зізналася вона, присідаючи на лавці біля під’їзду. — Ми з мамою посварилися.
— Приїдь до мене, — спокійно запропонував Артем. — Поговоримо.
Квартира Артема зустріла її теплом і запахом свіжозвареної кави. Він мовчки обійняв Олесю, даючи їй виплакатись на своєму плечі.
— Знаєш, може, тобі варто трохи відпустити ситуацію? Твоя мама — доросла людина, — повільно мовив він, коли Олеся заспокоїлася.
— Ти не розумієш, — похитала вона головою. — Вона все життя жила заради мене. Після того, як тато пішов.Вона могла вдруге вийти заміж, але не хотіла, сказала, що не дозволить чужому чоловікові командувати її донькою.
Артем співчутливо зітхнув:
— Тепер ти відчуваєш, ніби мусиш віддячити?
— Не знаю, — Олеся обхопила холодними пальцями чашку з кавою. — Я просто не можу дивитися, як вона руйнує своє життя.
— А може, вона просто намагається його змінити? — тихо спитав Артем. — Вона всю молодість присвятила тобі, а тепер ти виросла, стала успішною, самостійною. Що лишилося їй?
Олеся мовчала, обдумуючи його слова. Справді, що лишилося мамі? Порожня квартира, давні фотографії, спогади про роки, коли вона була потрібна доньці?
Телефон знову завібрував. Тепер це було повідомлення від керівника міжнародного відділу компанії: «Олесю, завтра о 15:00 онлайн-зустріч із німецькими партнерами. Треба обговорити твій переїзд до Львова для керування новим проєктом. Зарплатня, квартира в центрі».
Олеся вдивлялася в екран, але думками була далеко. Підвищення, про яке вона мріяла три роки, — перехід на міжнародні проєкти, можливість зробити кар’єрний ривок. Але.
— Ну як ти? — Артем м’яко торкнувся її плеча.
— Я не можу її покинути, — сумно промовила Олеся. — Не зараз.
— А якщо якраз потрібно залишити їй простір для самостійного життя? — припустив Артем. — Вона має навчитися обходитися без твоїх грошей, без твого контролю.
— Справа не в грошах, — Олеся підвелася й почала ходити по кімнаті. — Ти не уявляєш, вона справді все відала заради мене. Двадцять років у школі, купа нічних підробітків. Усе, щоб я могла здобути гарну освіту й стати тим, ким я стала.
— І тепер ти відчуваєш вину?
— Мабуть, — вона зупинилася біля вікна. За склом дощ розмивав вогні вечірнього міста. — Зараз мені здається, що вона ніколи не жила для себе. А тепер от шукає якийсь сенс у цих вебінарах і практиках. Може, хоч це дає їй відчуття життя?
— Що ж ти збираєшся робити? — запитав Артем.
— Є одна ідея, — Олеся повернулася до нього з рішучим виразом обличчя. — Але мені потрібна твоя допомога.
Наступного дня вона перенесла всі ділові зустрічі й поїхала до мами, прихопивши товсту папку документів. У голові сформувався чіткий план.
— Мамо, відчини, будь ласка, — вона подзвонила у двері. — Знаю, ти вдома.
Двері відчинилися на ланцюжок, виглянуло змарніле й заплакане обличчя Галини Миколаївни:
— Навіщо ти прийшла?
— Поговорити. І дещо показати тобі.
За п’ятнадцять хвилин вони вже сиділи на кухні, розкладаючи на столі схеми й креслення. Артем, як професійний архітектор, підготував проєкт перепланування приміщення на першому поверсі їхнього будинку.
— Тут буде примірочна, — Олеся водила пальцем по кресленню, — а тут — робоча зона з швейними машинками. А в тій частині — затишна вітальня для занять і чаювань.
— Занять? — Галина Миколаївна дивилася на дочку, не розуміючи.
— Твоїх занять, мамо. Пам’ятаєш, як ти мене колись учила шити? Ти ж мріяла відкрити власну майстерню.
Мама застигла, ледь не розливши чай:
— Ти серйозно?
— Цілком. Дивись, — Олеся розгорнула наступні документи. — Це програма підвищення кваліфікації кравців, сучасні методики. А тут каталог професійного обладнання.
— Але я ж не зможу, — голос Галини Миколаївни затремтів. — Я стільки років не шила серйозно.
— Зможеш, — упевнено сказала Олеся. — У тебе ж «золоті руки». А я допоможу з юридичними формальностями, з рекламою, із соцмережами. Артем допоможе з ремонтом.
— А гроші?
— Приблизно стільки ж, скільки ти витратила на вебінари за пів року, — м’яко відповіла Олеся. — Тільки це буде справжня справа. ТВОЯ справа.
Мама мовчала, перебираючи документи тремтячими пальцями. Раптом рішуче підвелася:
— Зачекай.
Вона пішла в спальню й повернулася з великою картонною коробкою:
— Дивись.
У коробці лежали старі журнали мод — французькі, німецькі. Охайні викрійки на пожовклих аркушах. Зразки мережив і вишивки.
— Я все берегла, — тихо мовила мама. — Мріяла, що колись таки буде час.
Олеся обережно витягла один з журналів. На обкладинці — елегантна пані в шикарному костюмі. Рік видання — 1961.
— Це ще бабусине, — пояснила Галина Миколаївна. — Вона теж шила. Мріяла про власне ательє… — вона зітхнула.
— І знаєш що? До біса цей переїзд, я залишаюся.
— А твоя кар’єра?..
— Нікуди вона не дінеться, — усміхнулася Олеся. — А шанс зробити щось справжнє та важливе саме тут і зараз.
Два місяці потому на першому поверсі їхнього будинку відкрилося ательє-студія «Мамині візерунки». Світле приміщення з великими вікнами, сучасним обладнанням, затишним куточком для чаювань.
Першими ученицями стали сусідки — ті самі, котрим Галина Миколаївна колись дарувала подарунки. Виявилося, що вчити вона вміє не гірше, ніж шити.
Артем долучився до ремонту і створив стильний сайт та сторінки в соцмережах для нового ательє. Незабаром з’явилися перші клієнтські замовлення, потім і другі, і далі — все більше.
У Галини Миколаївни тепер було цілком реальне заняття, справжні учні й відчуття повноцінного життя.
Одного вечора, коли вони з донькою зачиняли ательє після насиченого робочого дня, мама тихенько зізналася:
— Знаєш, я навіть вдячна тим вебінарам.
— Чому? — здивувалася Олеся.
— Бо якби не вони, ти б не розсердилася так сильно й не придумала всього цього, — вона обвела рукою просторе приміщення ательє. — Іноді треба заблукати, щоб знайти правильну дорогу.
Олеся усміхнулася, дивлячись на маму. У свої шістдесят вісім вона немов помолодшала на десятиліття: очі світилися, рухи були пружні, голос упевнений — голос людини, яка нарешті знайшла власне покликання.
На стіні ательє, серед модних ескізів та світлин готових робіт, у рамках висіли три фотографії: бабуся за швейною машинкою, молода Галина Миколаївна, яка шиє випускну сукню для доньки, й обидві — мама й донька — на відкритті «Маминих візерунків». Три покоління, одна мрія, одна історія.
І щоразу, дивлячись на ці фото, Олеся думала про те, як важливо не лише підтримувати близьких фінансово, а й допомогти їм віднайти свій власний шлях, своє покликання, своє життя. Зрештою, це й є найкращим подарунком для тих, кого любиш
Головна картинка ілюстративна.
