Софія розчаровано позирала на годинник – скоро десята, а Віктора з робити нема. Знову. Чи не вперше присіла біля накритого столу – у них сьогодні річниця – дерев’яне весілля. Вона давно мріє про людське ліжко, могли б купити, довго вибирати і хоч так поговорити. Віктор біжить зранку на роботу, засиджується допізна, повертається, коли донечка вже спить і іноді напідпитку.
– Я налагоджую стосунки. Ми тут чужі, а треба мати зв’язки.
Софія втомилася від такого способу. Вона зовсім по-іншому уявляла їхнє життя. Одружилися вони студентами, веселилися в компаніях, відзначали закінчення сесій чи екзаменів – тоді було нормою хвалитися літровмісністю. Перші роки життя теж не відрізнялися, бо друзів було ще багато і всі одружувалися, хрестили дітей і просто раділи життю. Коли Софія зрозуміла, що при надії, то для неї все змінилося, але не для Віктора, бо він продовжував жити в звичному ритмі. На всі прохання припинити, він лише обурювався:
– Відколи ти стала поборницею тверезості? Чи ти просто заздриш? Якщо тобі не можна, то й іншим зась радіти життю?
І отак продовжувалося до цього дня. У нього завжди був поганий настрій, як не побачить в холодильнику пляшку пінного. Тому вона завжди старалася аби вона була, бо під поганий настрій попадала донечка, яка дратувала Віктора плачем, розкиданими іграшками чи бажанням бавитися з татом.
Софія питала себе де ж дівся той хлопець, який смішив її, співав серенади під вікнами і казав, що кохатиме до скону?
Нарешті почула шурхіт в дверях і по гуркоту зрозуміла, що чоловік вже відзначив свято.
– Чого так довго? У нас річниця?
– Затримався, працюю і забезпечую вас, чи ти пам’ять втратила? Чи ти лиш про річниці пам’ятаєш? Що є їсти?
Їв, розтираючи по підборіддю соус, гиготів, що то комплімент для господині в якійсь іноземній країні. Відкрив заздалегідь приготовлену до свята пляшку, випив не виголосивши тосту і ліг спати.
Софія дивилася перед собою в вікно, де відображалася молода жінка, яку замкнули чарами в дзеркалі і вона не може з нього вибратися.
– Вітаю з річницею, – підняла келих відображенню.
– Наступна буде ще гірша, – відповіло зображення.
Чи хотіла вона від нього піти – тисячу разів. Чи любила – звичайно, чи боялася – безперечно, чи мріяла про інше життя – постійно. Вона оглянула їхню орендовану квартиру і питала себе, що ж її тут тримає. Хоч щось? Бо всі ці тисячу вісімсот двадцять п’ять днів, вона бачила тут щось хороше.
Якась невідома сила посадила її в поїзд і вона рушила до мами через пів країни. Сама не знає, як збирала валізи, як викликала таксі. Отямилася від гомону сусідів по купе, які щебетали з її донечкою і випитували куди вона їде:
– До бабусі!
Наталочка раділа, що перебуває в центрі уваги, бо рідні не так часто звертають на неї увагу. До молодого чоловіка вона аж горнулася, уважно слухала, що він розповідає, малювала для нього малюнок. Софія дивилася на цього випадкового попутника і питала чому він не її чоловік? Цей уважний хлопець, який бавиться з її дитиною, який пригостив їх сніданком, бо побачив, що вони нічого не їдять, що був таким привітним з іншими і від нього абсолютно не пахло чимось міцним?
Вона закохалася з першого погляду і з болем зустрічала кожну зупинку, бо вважала, що він встане і піде з її життя навіки. Вона мусить взяти все в свої руки! Хоч раз не пливти за течією! Бо ніколи собі не пробачить. Коли він вийшов в тамбур, вона пішла слідом за ним і почала говорити, розказувати про себе, рекламувати себе з усіх можливих ракурсів. Присмерк висвічував її в малому віконечку, ця жінка розпачливо намагалася пояснити, що прагне кохання, спрагла кохання і готова любити. Чоловік обійняв її:
– Все буде добре. Заспокойся. Я розумію, що ти хочеш мені сказати. Ти обов’язково будеш щасливою і будеш коханою. Просто дай собі час обрати чоловіка, пізнати чоловіка і перевірити його, а не піддатися першому враженню.
Відображення у вікні полегшено зітхнуло. У них все буде добре. Тепер все точно буде добре.
Фото ілюстративне.
