fbpx

Затягнула мене сімейна рутина так, що вже й мені не треба нічого казати і ні з ким себе порівнювати, бо як найбільшою мрією є купівля електричної м’ясорубки, то що тут вже скажеш

На роботі колеги вигулюють нові сукні та розповідають про кавалерів, а я ношу те, в що влізаю, бо моєї з чоловіком зарплати ледве стає. А ще ж треба відкласти на непередбачувані витрати, бо як би так обом дітям треба одночасно взуття, то вже й по запасу.

Нікуди я з чоловіком не ходжу, бо дорого, так, дорого і я та людина, яка робить бутерброди в ігрові кімнати, щоб діти не вимагали піци чи хот-дога. І ще всім розказую, що фаст-фуди, то дуже не корисно, все треба їсти домашнє і гаряче.

Не знаю, як можна жити на зарплату і ще собі салони дозволяти, бо мене фарбує чоловік, а я його стрижу, кручу котлетки та сирники і так живу. Не так, як всі чи що, бо не розумію, де мої колеги, в яких така сама зарплата, беруть гроші на обновки і ресторани?

– А ти якось з нами піди в ресторан, то й будеш знати, бо я бачу, що тебе геть рутина затягнула.

– Та затягнула…

Добре їм, одна розлучена, інша ще не була одружена, вдома тихо і чисто. А в мене в кожному куті, як не павук, то шкарпетка. По хаті пройтися неможливо аби на конструктор не наступити, тому в мене всі капронки лаком прозорим заклеєні.

І ось одного вечора я з важкими пакетами прийшла додому, чоловік так від екрану й не відірвався, діти вже між собою сперечалися, телевізор гудів і я вкотре стала на пластилін…

Душа моя вирвалася з мого єства і глянула з висоти своїх років на це все і назад залетіла та понесла вже мене перевдягатися: шлейки підтягнула, сукню стару-нову одягла, губи гіркою помадою підмалювала і побігла до дівчат.

– Ярославе, діти на тобі і прибери тут все!, – гаркнула на останок.

А там вони – мов з картинки, парфумами пахнуть, а не милом, макіяж яскравий, сукні гарні, веселі і щасливі. Чоловіки з ними сидять, жартують, компліменти рикошетять і навіть в мене потрапляють, а мені, дівчатонька, вже років десять ніхто людського компліменту не казав!

Мене навіть запросили на танець! Яке це було щастя, отак собі танцювати, почуватися вільною, без того домашнього гармидеру! Лише я одна єдина в себе!

Проте, вечір скінчився і всі ми всілися в таксі, перед тим, скинувшись грошима за частування.

– Як же мене це взуття натерло…

– Які попалися скнари, не могли оплатити чек!

– Ще один такий вечір і я збанкрутую…

Виявилося, що не так вже й весело чекати, коли до тебе підійде вродливий багач, бо частіше підходять такі, що самі хочуть на ручки, щоб за них платили. А жінки хочуть не бути самотніми.

– Мама буде знову казати аби верталася до чоловіка, а не ночами шастала…

– А мій знову когось має…

– А мій знову на гроші попав!

Вернулася я в квартиру і обережно ступаю, бо ж колготи останні! Діти вже сплять, чоловік ще за монітором…

В хаті безлад, проте, на кухні чисто.

– Я посуд помив, – почула гордий голос, – Тебе там ніхто не вкрав?

Та кому я треба, – хотілося сказати, але вголос промовила:

– Були кандидати, але на кого я вас покину, ви ж без мене пропадете.

Завтра субота і зроблю генеральне прибирання, неділю підемо на річку з сосисками, посмажимо і камінці покидаємо. Все одно буде весело, хоч ми й не на Мальдівах, але хіба місце визначає рівень щастя? Напевно, треба радіти тому, що є?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page