На роботі колеги вигулюють нові сукні та розповідають про кавалерів, а я ношу те, в що влізаю, бо моєї з чоловіком зарплати ледве стає. А ще ж треба відкласти на непередбачувані витрати, бо як би так обом дітям треба одночасно взуття, то вже й по запасу.
Нікуди я з чоловіком не ходжу, бо дорого, так, дорого і я та людина, яка робить бутерброди в ігрові кімнати, щоб діти не вимагали піци чи хот-дога. І ще всім розказую, що фаст-фуди, то дуже не корисно, все треба їсти домашнє і гаряче.
Не знаю, як можна жити на зарплату і ще собі салони дозволяти, бо мене фарбує чоловік, а я його стрижу, кручу котлетки та сирники і так живу. Не так, як всі чи що, бо не розумію, де мої колеги, в яких така сама зарплата, беруть гроші на обновки і ресторани?
– А ти якось з нами піди в ресторан, то й будеш знати, бо я бачу, що тебе геть рутина затягнула.
– Та затягнула…
Добре їм, одна розлучена, інша ще не була одружена, вдома тихо і чисто. А в мене в кожному куті, як не павук, то шкарпетка. По хаті пройтися неможливо аби на конструктор не наступити, тому в мене всі капронки лаком прозорим заклеєні.
І ось одного вечора я з важкими пакетами прийшла додому, чоловік так від екрану й не відірвався, діти вже між собою сперечалися, телевізор гудів і я вкотре стала на пластилін…
Душа моя вирвалася з мого єства і глянула з висоти своїх років на це все і назад залетіла та понесла вже мене перевдягатися: шлейки підтягнула, сукню стару-нову одягла, губи гіркою помадою підмалювала і побігла до дівчат.
– Ярославе, діти на тобі і прибери тут все!, – гаркнула на останок.
А там вони – мов з картинки, парфумами пахнуть, а не милом, макіяж яскравий, сукні гарні, веселі і щасливі. Чоловіки з ними сидять, жартують, компліменти рикошетять і навіть в мене потрапляють, а мені, дівчатонька, вже років десять ніхто людського компліменту не казав!
Мене навіть запросили на танець! Яке це було щастя, отак собі танцювати, почуватися вільною, без того домашнього гармидеру! Лише я одна єдина в себе!
Проте, вечір скінчився і всі ми всілися в таксі, перед тим, скинувшись грошима за частування.
– Як же мене це взуття натерло…
– Які попалися скнари, не могли оплатити чек!
– Ще один такий вечір і я збанкрутую…
Виявилося, що не так вже й весело чекати, коли до тебе підійде вродливий багач, бо частіше підходять такі, що самі хочуть на ручки, щоб за них платили. А жінки хочуть не бути самотніми.
– Мама буде знову казати аби верталася до чоловіка, а не ночами шастала…
– А мій знову когось має…
– А мій знову на гроші попав!
Вернулася я в квартиру і обережно ступаю, бо ж колготи останні! Діти вже сплять, чоловік ще за монітором…
В хаті безлад, проте, на кухні чисто.
– Я посуд помив, – почула гордий голос, – Тебе там ніхто не вкрав?
Та кому я треба, – хотілося сказати, але вголос промовила:
– Були кандидати, але на кого я вас покину, ви ж без мене пропадете.
Завтра субота і зроблю генеральне прибирання, неділю підемо на річку з сосисками, посмажимо і камінці покидаємо. Все одно буде весело, хоч ми й не на Мальдівах, але хіба місце визначає рівень щастя? Напевно, треба радіти тому, що є?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
