— Ти хоча б сам розумієш, що зараз зробив? — голос матері тремтів від обурення. — Ти став на бік чужої жінки проти своєї сім’ї!
— Олеся не чужа! — твердо відповів Максим. — І я не дозволю вам поводитися з нею, як зі служницею.
Вечір п’ятниці уже огортав місто теплим сутінком, коли Максим і Олеся влаштувалися на своєму улюбленому дивані з чашками чаю.
У м’якому світлі лампи кімната здавалася затишною і захищеною від усіх життєвих бурь. Максим ніжно поклав руку на плече Олесі, відчуваючи її легке напруження.
— Завтра ми їдемо знайомитися з моєю родиною, — почав він, намагаючись говорити спокійно і впевнено. — Хочу, щоб ти була готова до певних труднощів. Моя мама, Надія Павлівна, овдовіла десять років тому. Вона досі вважає, що ніхто не зможе замінити мого батька. Для неї і моєї сестри Вероніки сім’я — це щось святе.
Олеся опустила очі, розмірковуючи над словами Максима.
— Мені лячно, Макс. Як вони мене сприймуть? А якщо я їм не сподобаюся?
Максим лагідно усміхнувся, намагаючись заспокоїти її.
— Вони можуть бути суворими, особливо мама. Але вони не злі. Вони просто звикли жити у своєму замкненому світі, де всі їхні бажання і примхи завжди виконуються. Батько залишив їм чималий спадок, і вони запишались цим.
— Розкажи мені більше про них, — попросила Олеся, її голос все ще злегка тремтів.
— Моя мама, Надія Павлівна, — почав Максим, добираючи слова, — справжня баронеса, навіть якщо не має титулу. Вона завжди говорить вишукано, любить старовинні слова і вирази. Намагалася виховати нас із Веронікою з почуттям власної гідності, але іноді її зверхність все ж проскакує в розмовах. Вона звикла, що всі навколо підкоряються її волі.
Олеся кивнула, запам’ятовуючи кожну деталь.
— А Вероніка?
— Вона — повна протилежність матері, — Максим зробив паузу. — Не дуже стримана, не завжди підбирає слова. Її мова — це коктейль з іронії, сарказму і добряче роздутої самовпевненості. Часом я сам сміюся з її висловлювань, але ти намагайся не сприймати це особисто.
— Це звучить трохи лячно, — зізналася Олеся, — Я тепер буду думати що можу зробити щось не так.
— Не бійся, — Максим посміхнувся. — Я буду поруч. Просто будь собою. Вони будуть тебе випробовувати, але я впевнений, що ти впораєшся.
Олеся глибоко зітхнула, відчуваючи підтримку коханого.
— Добре. Головне, щоб ти був поруч.
— Завжди, — запевнив він її.
Суботнього ранку Максим і Олеся під’їхали до розкішного заміського будинку його сім’ї. Олеся мимоволі затамувала подих, глянувши на величний фасад будівлі, оточений доглянутим садом.
Високі вікна, ковані балкони і розкішні клумби з екзотичними рослинами говорили про багатство і статус родини.
— Ось і ми, — сказав Максим, виходячи з машини і відкриваючи двері для Олесі. — Готова?
— Напевно, — вона злегка всміхнулася, ховаючи хвилювання.
На ґанку вже чекали Надія Павлівна і Вероніка. Максима мама, незважаючи на вік, виглядала бездоганно — струнка, з гордою поставою, в елегантній сукні. Вероніка ж одразу виділялася яскравим одягом і самовпевненими жестами.
— Доброго ранку, мамо, Вероніко, — Максим привітно усміхнувся. — Це Олеся.
Надія Павлівна холодно окинула її поглядом і ледь помітно кивнула.
— Проходьте, не стійте на порозі, — її голос звучав владно і стримано.
За ранковою кавою, поданою у вишуканій вітальні, атмосфера була напруженою. Максим намагався підтримувати бесіду, але було зрозуміло, що мати й сестра влаштовували своєрідну перевірку Олесі.
— Отже, Олеся, — насмішкувато підняла брову Вероніка. — Де працюєш? Чим займаєшся у вільний час?
Олеся намагалася не видати своєї невпевненості:
— Я працюю у видавництві. У вільний час люблю читати і гуляти в парку.
— Література і природа, як цікаво, — протягнула Вероніка. — А подорожі? Бувала за кордоном? Я от торік була в Парижі, а потім ще й у Токіо. Це зовсім інший світ!
— Ні, поки що не була. Але завжди мріяла побачити світ, — зізналася Олеся, відчуваючи, як у неї пашать щоки.
— Побачити світ, — передражнила Вероніка, хмикнувши. — Це, звісно, чудово, але поки не побуваєш у Парижі, не зрозумієш, що таке справжня культура.
Надія Павлівна долила собі кави і, не дивлячись на Олесю, сказала:
— Дівчинко, будь ласка, принеси мені серветки. І ще кави підлий.
Олеся, хоч і відчула, що це було щось більше, ніж звичайне прохання, слухняно виконала.
— Дякую, люба, — Надія Павлівна ледь усміхнулася і повернулася до обговорення планів на день.
Максим весь цей час мовчки спостерігав.
Але коли мати вчергове кинула:
— Олеся, подай мені ще ложку цукру, будь ласка, — він не витримав.
— Мамо, — його голос був твердим, — Олеся — мій гість, а не твоя особиста гувернантка.
Надія Павлівна різко підняла голову.
— Що ти сказав?
— Я сказав, що моя наречена не повинна бігати по твоїй команді!
Вероніка пирхнула.
— Ой, Макс, ти такий цікавий. Олеся ж не проти, правда?
Олеся опустила очі, не знаючи, що відповісти.
— Досить! — різко підвищив голос Максим. — Я не дозволю вам ставитися до неї, як до служниці!
Запала тиша. Надія Павлівна зблідла, а Вероніка з іронічною посмішкою подивилася на брата.
— Ти завжди був таким впертим, — пробурмотіла вона.
Максим глибоко вдихнув.
— Ми поїдемо. І якщо ви хочете, щоб я продовжив спілкуватися з вами, навчіться поважати мою наречену.
Олеся відчула, як її душа наповнюється теплом. Максим обрав її. Попри статки матері, Попри все, що ті статки могли б їй дати, він все ж обрав саме її.
Через багато років Олеся буде згадувати той день і дивуватись: чому одразу не пішла? Надто велика прірва між нею і Максимом була, як вона її не бачила?
Вони одружились і навіть певний час були щасливі. Однак, мама і сестра Максима зробили все, аби той шлюб довго не існував.
Олеся з Максимом то сходились, то розходились. Намагались зберегти сім’ю, намагались бути сім’єю, але у них нічого так і не вийшло.
Завжди з’являлись то мама, то сестра. Ці дві жінки уміли маніпулювати, створювати неприємності. Поклали своє життя на те, аби довести Максиму, що Олеся не є достойною.
Нині Олеся заміжня вдруге. Напевне. вона кохає свого чоловіка, їм добре удвох живуть звичайним життя, Олеся навіть впевнена. що щаслива.
Чому ж тоді у кожному перехожому вона бачить свого Максима?
Головна картинка ілюстративна.
