Завжди мені було цікаво, що каже Микола, мій чоловік, коли сусіди вже надто сильно за стінкою виясняють, кому ж дістанеться квартира. І недавно я про це дізналася і мало не впала – і як таке може бути?

Ми сусідимо з Віктором та Мариною вже який рік, здається, й квартиру разом отримували, але останнім часом між ними не те, що розуміння, а дня тихого нема. Дітей вони заміж видали, вже й онуки є, але щось нема між ними миру і злагоди.

Так, люди один одному з віком набридають, але ці вирішують вже який місяць, кому залишиться квартира, а кому треба йти геть і так виясняють, що всі сусіди чують, бо що там тих стін – картонні.

Мій чоловік не любить такого, тому вже декілька разів виходив та щось сусідам казав, що вони одразу замовкали та щось там шушукали. Мені було цікаво, як він їх вгомонював, але той лише у вуса посміхався та казав:

– Секрет!

А мені ж цікаво, самі розумієте, а Марину як спитаю, коли вона вже на мене й дивитися не хоче і крізь зуби вітається, або просто йде повз мовчки.

І ось знову сусіди затіяли свою звичну виставу, почали перелічувати хто кому та що винен. Знаєте, відколи між ними таке, то вже й ми з чоловіком стараємося менше виясняти стосунки, бо бачимо як це з боку виглядає. А їм хоч би що.

І ось не витримує Іван та йде до них. а мені ж цікаво, що він їм буде казати, тому я навшпиньки та до дверей.

– Марино, що ви знову забули, що я вам казав? Чи ви думаєте я жартую?

– Ми не маємо з тобою ніяких стосунків і ніколи не мали.

– Справді? А як я добре пошукаю, то вийде, що мали. Тоді ваша квартира мені й дістанеться, а не вам.

– Та ти вже знайди, а тоді до нас приходить, – взявся й Віктор.

– Добре, я тоді таки піду до юриста свого та будемо подавати діло до суду.

– Та що ти вічно з цим судом! Все ми зрозуміли! Ходи Марино до хати, ходи, – сказав Віктор і закрилися двері та в квартирі стихло.

Але я вже не витримала та давай чоловіка розпитувати, як це таке може бути, що ми можемо мати ще одну квартиру і не маємо! Я вже собі уявила, як перемурую коридор і буду мати місце й на прихожу, взуття триматиму та велосипед чоловіка. Або будемо здавати квартиру і матимемо додаткові кошти до пенсії.

– Іване! Що за щедрість до цих? Живуть у нашій квартирі, а ти мені й слова не кажеш?

– Тихо, Ольго, тихо, – завів він мене в квартиру, – не треба про це на людях.

– Як не треба, адже я хочу свою квартиру!

– Та нема ніякої квартири.

– Що? Але ж ти їм сказав, що ми можемо її відсудити.

– Ой, Ольго, та це я їм так кажу аби вони трохи стишилися, бо це вже нема сили слухати.

– Але як вони тобі вірять?

– Ти розумієш, я сказав Віктору, що він тридцять років тому позичав у мене гроші і не віддав, а позичав тисячу доларів, то як порахувати відсотки, то там кругла сума буде.

– Як можна не пам’ятати, що ти у когось позичав?

– Та легко! Ти пам’ятаєш, що у кого позичала і чи точно віддала?

Я й справді, забуваю такі речі, якось кума мені нагадала, що я їй винна гроші і я аж тоді згадала, що так і не віддала їй їх! Видно, так само пам’ять діє у всіх, а не лише я себе картаю за забудькуватість.

Шкода, звичайно, що це не правда, бо я б дуже хотіла собі квартиру, як ще один спосіб заробітку. Але вже, хай так буде, головне, щоб сусіди нарешті пройшли ту свою кризу і стали жити й далі в мирі та злагоді, як і було колись. А ви як гадаєте – буде мир між ними чи таки й них добра пам’ять на якісь свої прикрощі?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page