Я переїхала з сусідньої області відразу після школи. Тут вчилася, влаштувалася працювати, знайшла любов і вийшла заміж. В своє рідне містечко повертатися не хотілося. Воно повільно чахне і перспектив там я не бачу зовсім.
Там у мене залишилася мама, жінка більш ніж самодостатня. Вона і працювала, і в самодіяльності брала участь, і з подругами кудись по гриби ходила, на дачі своїй працювала. Жила повним життям, так би мовити. Тата не стало рано, тому дуже довго ми жили з нею удвох.
Характер у мами не цукор. Все говорить в очі, не замислюючись про доцільність і наскільки людині це не приємно. Розпорядку дня дотримується свято, всіх намагається перевиховати, тому що є дві думки – її і неправильна. У старших класах я вже дні рахувала, коли зможу пожити одна, тому що існувати поруч з мамою було вкрай не просто.
Після мого весілля мама кілька разів приїжджала в гості. Тоді ми жили ще на орендованій квартирі. Перший раз чоловік відважно пережив зі мною мамин приїзд, але в другій вже не витримав і під приводом браку спальних місць тимчасово перебазувався до свекрухи.
Так я сама після її приїздів ще місяць приходила в себе. Тихо мама розмовляти не вміє, навіть коли вона просто спілкується, відчуття таке, що в домі оперний концерт. Вставати вона звикла в пів на шосту, і з цього моменту її зовсім не цікавило у скільки встають інші. Навіть в свої законні вихідні доводилося підніматися в таку рань, тому що спати під мамин тупіт, ляскання холодильника, гуркіт чашок і крик телевізора було просто нереально.
Я тоді на чоловіка навіть не образилася, коли він вдруге не став залишатися зі мною і мамою. На його місці я б вчинила так само, якби вибір мала. Зятя моя мама “любила” навіть більше від мене. Водила його по квартирі показувала на кожен дрібний недолік роблячи з трохи криво прикрученого дюбелю ледь не найбільший негаразд у світі.
В гості до мами я теж їздила одна. Такі поїздки більше нагадували проходження обов’язкової повинності, тому що їхати не хотілося, але доводилося, та й допомагати все-таки треба, мама не молодіє.
Я маму люблю, але вона з тих людей, яких любиш, але постійно перебувати поруч просто не можеш – складно. Через дня чотири щільного спілкування хочеться вити вовком і тікати світ за очі.
Два роки тому ми з чоловіком купили квартиру. Без кредитів не обійшлося, але зате своє, постійне. Взяли двушку, щоб після появи дитини не тіснитися всім в одній кімнаті. Стали облаштовуватися.
Мама в гостях у нас була всього один раз. Все розкритикувала, звичайно, але тоді ми з чоловіком були в ейфорії від покупки власного житла, тому уваги не звернули. Після цього мама більше не приїжджала, спочатку їй було ніколи, а потім їздити вже сама не могла, все-таки літня людина.
Три місяці тому мама по телефону розповіла, що її “попросили” на пенсію, саме “попросили”, бо вона б ще попрацювала б, але молодим скрізь у нас дорога, її попросили не затримувати місце. Це було сумно, звичайно, але у неї залишилися город, подруги і самодіяльність. Це я так думала.
Місяць тому мама поставила мене перед фактом, що скоро приїде. Ми з чоловіком зітхнули, він розумів, що відмазатися браком місця у нього не вийде і зажурився. Я ж була налаштована більш оптимістично, але відчувала змішані почуття. Я і скучила, і розуміла, що швидко радість зустрічі переростуть в втому. Але робити було нічого, це мама.
Зазвичай вона подорожувала без нічого, одна сумка максимум. А тут приїхала з трьома величезними торбами, що й змісця не зрушиш. Чоловік навіть занепокоївся і уточнив, наскільки теща приїхала. Виявилося, що питання було не позбавлений сенсу. Відповідь на нього ми дізналися ввечері за столом.
Я приготувала святкову вечерю, ми сіли за стіл, мама переказувала останні новини. Потім поскаржилася, що подружки всі до дітей роз’їхалися, онуків няньчити, а гурток самодіяльності закрився, коли відійшов у вічність керівник.
– Ось я до вас і вирішила переїхати. А чого мені там тепер робити? У телевізор дивитись цілими днями? – Закінчила свою розповідь мама.
– У сенсі, вирішила переїхати, – після деякої паузи уточнила я. – Зовсім, з речами?
Мама кивнула, а у мене закрутилася голова. Вона пояснила, що подумала, прикинула і вирішила, що нічого її в рідному місті не тримає, крім рідних горбочків, а туди можна кілька разів на рік з’їздити, не так і далеко. Продала там квартиру, свою дачу, зібрала найпотрібніші і важливі речі, і приїхала до нас.
– Тільки я ціни подивилася, на мої гроші тут нормальну квартиру не купити, у вас щось зовсім ціни високі. Але поки поживу у вас, не дарма ж у вас тут дві кімнати, як знали, – реготнула мама, і продовжила. – А як дитина з’явиться, то я вам допоможу. Ти навіть на роботу швидше вийти зможеш. Ну а там якось розберемося вже.
Чоловік просто мовчки вийшов з-за столу. Я сиділа, намагаючись зібрати думки в голові. Такого повороту подій я не передбачала, він мені навіть в нічних снах не снився. Я не виключала, що коли-небудь мама не зможе жити одна в силу віку, тоді так, потрібно буде забирати до себе, доглядати, але я думала, що у мене мінімум років з двадцять до цього часу є.
Помовчавши, я все-таки знайшла слова, щоб постаратися пояснити мамі, чому вона в цій ситуації неправа. Вона навіть зі мною погодилася, але тепер вже що робити?
Поки мама живе у нас, вже другий тиждень пішов. Ми з чоловіком в швидкому режимі шукаємо варіанти. Мама поки поводиться незвично тихо, розуміє, що в цей раз вона перегнула, але довго це не триватиме, я її знаю. Тому нам треба в максимально стислі терміни щось придумати. Поки варіантів ніяких.
Зараз маму відселяти нікуди. У нас своя іпотека висить, знімати житло – це даремно витрачати гроші, потім доведеться більше банку віддавати. Закрити з маминих грошей нашу іпотеку, а потім відразу взяти квартиру їй, там не така сума, щоб вистачило і на нашу іпотеку, і на початковий внесок на нову, та й обставляти квартиру на щось треба.
Другий тиждень спокою не маємо. Ми з чоловіком мало не по стелі бігаємо, шукаємо рішення, а мама спокійна, як статуя. Каже, що її будь-який варіант влаштує. Але у нас поки взагалі жоден варіант не складається, всюди труднощі і жити з нею ніхто не зможе.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
