Я Світлану аж так близько не знала, бо в селі не живу, а вона мені геть не подруга і старша за мене на п’ять років. Я знала, що вона швачка і її покинув чоловік з двома дітьми і вона якось намагається в цьому світі вижити.
Моя ж доля геть щасливіша, бо у мене є чоловік, діти і достаток. Ми перебралися з чоловіком до міста, він купив квартиру і тепер ми рахуємося міськими, хоча я дуже люблю приїжджати додому.
Я не працюю і доглядаю за дітьми, вони у мене з великою різницею у віці, п’ятнадцять років. і для мене моя мала донька – розрада і втіха.
Отож, в мене все гаразд, а в Світлани ні як нас могла доля звести – спитаєте ви. Доля нас не зводила, а нужда.
Так сталося, що я купила нові штори мамі в хату і геть не підходила нам довжина. Я купила в усі хати і довелося б мені знову їхати в місто і підкорочувати, машинки у мене немає.
І тут мама й згадала, що Світлана шиє на замовлення і якийсь час навіть мала напарницю і мали в райцентрі невеличке ательє, але щось у них пішло не так, як треба і вже Світлана й далі бере замовлення на дому і працює на фабриці.
Я до неї пішла спитати і вона погодилася, що зробить.
Дякувати Богу, що я хоч за одні штори їй сказала, бо у мене ще й тюлі треба було зробити, але подумала, що вже іншим разом.
І ось доходить до розрахунку. Я стою з гаманцем і ще її питаю чи матиме час мені й тюлі зробити.
– Так, звичайно, – каже вона радо, – зроблю все як ти скажеш.
І отак ми балакаємо, бо вже й треба згадати за чоловіка і дітей, як спраив, чого останнім часом ми одна одну не бачимо. Ну таке, аби щось говорити. Я вже спішила додому, тому не витерпіла і кажу:
– То скільки з мене?
– Тисячу гривень, – каже вона.
Я очі витріщила, б як може бути така сума, якщо ти просто взяла і підігнула рівно штори? Це з якого переляку я маю такі гроші давати? Вона чекає і я мовчу, бо не знаю, що й сказати, чи то не жарт був. Але та й далі мовчить.
Я витягую гроші і віддаю, добре, що хоч мала при собі такі гроші, бо я розраховувала на гривень чотириста максимум.
– То принеси вже й тюлі, – каже вона мені веселенько і йде.
А я з того всього й сказала, що їй зателефоную.
Прийшла додому і кажу мамі, що взяла таку суму, а та лиш руками сплеснула:
– А чого ти раніше не запитала скільки вона візьме?
– Де ж я знала, що вона так зідре, – сказала їй я, – я ж думала, що розцінки всюди менше-більше однакові, ну хай буде сто гривень туди-сюди. Та навіть у місті такі ціни не друть.
Мама поохкала, що стільки грошей, третина її пенсії. Я теж поохкала, бо хоч я й маю гроші, але хто хоче переплачувати.
І ось тепер я думаю чому вона так живе. Зрозуміло, що хоче урвати в того, хто може дати. Але ж я б їй і так зала замовлення і на інші штори, і на тюлі, вона б могла взяти з мене більше, але заробити ще. А так вона вхопила гроші і я вже їй замовлення не дам і іншому перекажу, що вона так чинить. От того вона й прогоріла з власною справою. А ви як гадаєте, хто тут правий?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
