Згадую той день, коли я прийшла в учительський колектив міської школи. То було здійснення моєї мрії – навчати дітей рідної мови і літератури. Школу в моєму селищі я закінчила медалісткою, філологічний факультет університету – з червоним дипломом. Предмет свій я добре знала, дітей змалку любила, а моїм взірцем була моя улюблена шкільна вчителька і класна керівниця, з якою я продовжувала спілкуватися. Словом, я була сповнена оптимізму на своє безхмарне вчителювання. Але не все було так райдужно, як я сподівалося.
У колективі панувала якась напружена атмосфера. Всі обличчя серйозно стримані, взаємні звертання цинічно ввічливі, і тільки одна колега мені привітно всміхнулася й запропонувала місце біля неї. Ввійшли директор і заступниця, відрекомендували мене. Почалися розмови про розподіл тижневого навантаження. Комусь не вистачало годин до ставки, хтось хотів понад ставку задля майбутньої пенсії.
Коротше, задоволених було мало, тому й не виникало в них цікавості до нової колеги.
Найперше я познайомилася з Тамарою Іванівною і вирішила триматися її. Вона вразила мене своєю привітністю, готовністю допомогти та веселою вдачею. “Ти справжня знахідка для нашого колективу!” — хвалила мене Тамара Іванівна майже кожного дня. Мені було приємно, що вона одразу прийняла мене як рівну, адже досвіду мала більше, так як пропрацювала вже п’ять років.
Наші стосунки швидко стали дружніми. Ми разом пили каву на перервах, радилися щодо моєї роботи, ділилися історіями про життя і навіть ходили одна до одної в гості. Я скаржилася їй на зухвалих учнів, їхніх прискіпливих батьків, надмірну вимогливість заступниці директора щодо моїх уроків і конспектів, бо вважала її своєю довіреною особою, і мені здавалося, що вона так само цінує нашу дружбу.
Тамара розказувала, хто з батьків учнів впливовий чиновник, хто успішний підприємець, хто має грандіозні плани на свою дитину і з ким не варто псувати стосунки через мою принциповість і справедливість. Але, як кажуть, «Солодкі слова, та гіркі діла». Звідкись владні й заможні тата й мами учнів дізнавалися мою заочну характеристику їхніх синів і доньок, скаржилися директору на мене, а той викликав мене на килим і дуже рекомендував бути поблажливішою до «невинних» жартів і невиконаних завдань дітей їхніх впливових батьків і щедрих благодійників навчального закладу.
Я завжди вірила, що справжня дружба — це скарб, який важливо берегти. Але, як каже народна мудрість, «Не всяк друг, хто медом маже». Це я усвідомила, коли зрозуміла, ким насправді була моя багаторічна подруга Тамара. Спочатку я не звертала уваги на іронічний тон і дрібні шпильки, які вона іноді дозволяла собі: “Ти, Наталю, така пряма, як двері, така правильна, як Антон Макаренко, мені іноді аж страшно з тобою дружити!”
Справжнє прозріння настало одного дня, коли моя сусідка з під’їзду підійшла до мене: “Наталко, ти не ображайся, але я випадково почула таке, що навіть не знаю, чи вірити. Тамара моїй знайомій розповідала, що ти начебто закрутила роман із заступником мера, тому його син йде на золоту медаль».
Я навіть не знала, сміятися чи плакати, тож вирішила поспостерігати, щоб переконатися, чи дійсно Тома плете інтриги за моєю спиною. І справді, я ловила погляди колежанок у мій бік. Всі вже наче «були в курсі» мого роману, висмоктаного Тамарою з пальця. Вона й надалі улесливо коментувала мої слова та дії, а позаочі критикувала навіть мій зовнішній вигляд. «А наша Наталі так хоче пану сподобатися, що аж із макіяжем перестаралася», – це вже мені почали доносити її слова, але просили їх не видавати, так як давно розпізнали її лисячу натуру.
Я вирішила відплатити Томі тією ж монетою, але не пліткувати про неї за спиною, а відповідати у вічі тим же улесливим тоном із ледь прихованою іронією. Вона – не я, довірлива й наївна. Тома зразу мене розкусить, і це буде початок кінця нашій дружбі, чого я й бажаю.
– Як наша Наталя каліграфічно журнал заповнює, цілу перерву літери виводить, кави випити не встигає, а почерк, як у Генерального писаря війська запорозького. Не те що я мушу на уроці і тему записати, і внутрішню батарею на перерві зарядити, і подругу похвалити, – защебетала Тамара.
– Та куди ж мені до вправності нашої Тамари і до її дружелюбності. Я ж до конкурсу на найкращий почерк готуюся, що в День української писемності відбудеться, – таким же тоном відповідаю Тамарі.
– Конкурс? Що за фантазії, Наталко? – дивується Тамара.
– Томко, до твоїх фантазій мені не дотягнутися ніколи, – натякаю на її плітки про мене.
Іншим разом Тамара видає: “О Наталі, ти сьогодні ніби з обкладинки глянцевого журналу зійшла!” Я ледь на роботу не спізнилася через затори, захекана, волосся скуйовджене від вітру, але спокійно відповідаю: “Мені ще так далеко до твого шарму, Тамаро, як і до твоєї іронії та сарказму”.
Так, крок за кроком, я зводила наші розмови нанівець, перестала ділитися особистим, не запрошувала її на каву і навіть не брала участі у її балачках. Зрештою, я стала “нудною” для Тамари, і вона переключила свою увагу на інших.
Я втратила не подругу, а ілюзію дружби. І не жалію. Краще пізно побачити правду, ніж усе життя носити рожеві окуляри, вчасно розпізнати лицемірство і зберегти свою гідність. А у вашому житті траплялися нещирі приятелі?
