Я ненадовго, всього на три дні
– Миколко, дорогесенький, ну давай швидше, і так вже спізнюємося, – квапила хлопчика жінка, намагаючись взути на нього крихітні сандалі. Руки не слухалися, а дитина покірно підставляла то одну, то іншу ногу.
– Хлопці вже снідати сіли, а ми з тобою все переодягнутися не можемо, – бурмотіла дама, і нервово втискавала у взуття маленькі ніжки.
Хлопчик уважно подивився на неї, а потім прошепотів пересохлими губами:
– Мааам… Коли заберете? Увечері?
– Ну я ж тобі казала, – нарешті взувши сандалі жінка. – Сьогодні не вийде. Ми їдемо з міста.
– Завтра? – подивився на неї хлопчик сумними очима. – Завтра вийде?
– Ми ще не знаємо. Як всі справи зробимо, то відразу і повернемося. Ти поки тут побудь, з хлоп’ятами поживи, дні три-чотири.
З цими словами жінка зовсім обм’якла і сіла на низеньку лавочку поруч з малям. Погляд її став порожнім, а руки безвольно впали на коліна. Вона притиснула дитину до себе і дбайливо погладила скуйовджене волосся. У цей момент по її щоці скотилася перша скупа сльоза.
– Мамо, ну ти чого? Не плач. Всього ж три дні! – взявся заспокоювати жінку хлопчик.
– Тань, ну ти де? Поспішай, запізнюємося вже. Поїзд чекати не буде! – сказав з порога задиханий чоловік.
– Все, все, йду, – жінка неохоче піднялася з лавки і повела хлопчика в загальну кімнату.
Перед самими дверима він зупинився. Повернувся до неї і подивився прямо в очі:
– А подарунок? Подарунок привезете?
– Привеземо, привеземо. Обов’язково привеземо! – жінка нахилилася і обняла дитину, притиснувши її міцно до себе.
– Я люблю тебе, мамо, – прошепотів він, ледь ворушачи губами.
По її щоках покотилися тонкі цівки сліз.
– Ну чого ти знову ревеш? Три дні ж і все! – посміхнувся малюк.
– Три дні, три дні… – витерла рукою сльози жінка і підштовхнула хлопчика вперед.
Коля боязко зайшов до кімнати, де вже снідали дванадцять хлопців. Кожен з них відірвався від своєї тарілки і з цікавістю подивився на нового хлопчика. Він озирнувся по сторонах і сів на вільне місце.
– Ну що, Миколко, поживеш у нас? – посміхнулася нянечка і поставила на стіл тарілку з кашею і компот.
– Я ненадовго, лише на три дні. Потім заберуть назад, – хлопчик взяв ложку і почав наминати сніданок.
– Так, так, звичайно, всього на три дні. Їж, їж, – жінка провела рукою по його шовковистому волоссю і попрямувала в роздягальню до пари, яка привела дитину.
– Ось, візьміть, – простягнув спортивну сумку чоловік. – Ми тут накупили всяких речей, на два роки вперед вистачить. Нам тепер ні до чого.
– А нам куди? – обурилася нянечка. – У нас бачите шафки які маленькі. Найнеобхідніше візьму, а решта собі залиште.
– Навіщо нам тепер? – здивувався чоловік.
– Не знаю. Раніше треба було думати, перш ніж… купувати, – фиркнула вона і почала перекладати речі в шафу.
– Даремно ви так, – втрутилася Таня. – Думаєте, нам легко? Всі ці напади, лікарні, препарати… Ночі без сну. Так у нас же сім’я почала розвалюватися. Ми чесно намагалися, намагалися. Але не вийшло. Мабуть, не всім дано.
– Та що вже тепер міркувати, наказ підписаний, вам з цим жити. Не мені вас судити. Їдьте вже. Поїзд чекати не буде.
Чоловік і жінка мовчки розвернулися і попрямували до виходу.
– А про три дні це ви даремно сказали, – слова нянечки застали їх в дверях. – Чекати буде, хвилини рахувати. Важко це, – вона задумливо подивилася у вікно.
– Ми зателефонуємо потім, скажемо, що затримуємося. Нас так вчили, поступово. Потім ще що-небудь придумаємо, – спробував порозумітися чоловік.
– Не треба. Не по-людськи це. Не телефонуйте. Нехай краще відразу все зрозуміє, ніж надіями буде себе тримати.
Не сказавши більше ні слова, і навіть не попрощавшись, вона тихо повернулася до дітей. Вхідні двері неприємно рипнули, немов розпороли душу. Все стихло.
Хлопчик відірвався від сніданку і подивився на няньку, як ніби все розумів.
– Поїхали?
– Поїхали, – важко зітхнула вона. – Поїв? Ну йди. Іди, дорогенький. Пограйся з хлопцями.
Час до обіду пролетів непомітно, після якого настав тихий час.
Коля акуратно склав одяг і повісив на спинку стільця, а потім заліз на ліжко. Але так і не зміг заснути.
Він просто лежав на спині і дивився в стелю, мріючи, щоб швидше пройшли ці три довгих дні, і він знову повернувся в свою світлу і затишну квартиру.
Тиха година закінчився, продзвенів дзвіночок. Хлопці радісно посхоплювалися з ліжок. Шумно одягалися, лементували, гралися і пустували. Хлопчик неохоче виліз з-під ковдри, повільно одягнувся і вийшов зі спальні слідом за іншими дітьми.
– Колю! – радісно вигукнула жінка. – Ну скільки можна спати? Ми тебе тут зачекалися!
– Думали, ніколи не прокинешся! – весело підхопив чоловік.
– А як же поїзд? Три дні? – він дивився здивованими очима і не розумів, що відбувається.
– Та ну цей поїзд. Не приїхав, – відмахнулися дорослі. – Може, зламався, а може ще щось…
– Даремно тільки на вокзал їхали. Більше нікуди без тебе не поїдемо.
– Нікуди-нікуди, мамо?
-Нікуди.
– Чесно чесно?
– Чесно, Миколко, чесно…
У роздягальні нянечка акуратно перекладала речі з шафи назад в сумку. Руки її нервово тремтіли…
Автор: Анастасія Mеньшикова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
