Мати 20 років чекала свого сина-офіцера додому на Волині, а коли віра в те, що він живий, помepла – поставила символічну мoгилу, щоб приходити до нього поплакати. Днями давно “похованого” на Батьківщині солдата випадково виявили в Афганістані, пише “КП в Україні”.
“Це радянський солдат з України. Хочете – забирайте”. В кінці березня українська експедиція з пошуку водоносних пластів на півночі Афганістану в провінції Балх закінчувала свою роботу. Квитки куплені, на наступний день – виліт додому. Країна – неспокійна, періодично бoйові дії, в зоні кордону (ця провінція межує з Таджикистаном і Туркменістаном) цілком вірогідні зустрічі з бандитами з непередбаченим результатом, тому працювали під охороною. Серед чорнобородих суворих охоронців виділявся один – з рудуватою бородою, більш світлою шкірою. Його підвів до учасників експедиції “головний” серед озбpoєних “сек’юріті”.
– Слухай, цей хлопець – з України, солдат СРСР, в 1988 році потрапив у полон. У нас тут нерідко сутички з іншими племенами, а він товариш бoйовий, зухвалий – зайві проблеми створює. Жінок сильно любить, постійно в бiйки із-за них лізе. А у нас ісламська країна, з цим строго. Замучилися його постійно виручати. Та й додому хоче – все “Волинь”, “Волинь” повторює. Якщо хочете – забирайте, – приблизно такий текст переклав від охоронця перекладач.
В українських геофізиків очі на лоб полізли. Сам рудобородий солдат мовчав, але, судячи по очах, все-таки був радий зустрічі – а раптом пошуковики допоможуть повернутися додому? Навряд чи б без його бажання туркмени (тут їх поселення) вирішили б його “віддати” – все ж не в рабстві. Він прийняв іслам, йому дали ім’я Амріддін – “веління релігії” в перекладі.
– У полон потрапив з сильною контузією. Розповідали, що перший час добре говорив українською, – розповідає виданню учасник експедиції Олексій Іващенко. – Але пройшло 30 років – вже забув і українську, і російську. Так що поговорити без перекладача не вийшло, та й перекладач не особливо сильний був. Своє колишнє ім’я теж не пам’ятав.
“Везіть додому – хто б він не був”. Сам Амріддін нічого не питав через перекладача – суворі звичаї, без наказу і кроку не ступиш. Кажуть, з полону його викупили – так потрапив на північ Афганістану, а в полон потрапив на півдні, в околицях міста Кандагар.
Приїхавши в Україну, учасники експедиції почали шукати дані про зниклих безвісти солдатів в Афганістані. Знайшли. Вони вказували на те, що Амріддін – безвісті зниклий 9 квітня 1988 року в районі Кандагара офіцер з волинського села Ігор Білокуров. Інших варіантів бути не могло. Відео з знайденим в Афганістані українським солдатом, що потрапив у полон 30 років тому, виклали в Інтернет. Від хати до хати в околицях Луцька пішла звістка про знайденого в Афганістані військового з цих місць, поки не дійшла до його рідного села Велика Глуша у волинській глибинці поруч з білоруським кордоном. Тут до цього часу живе 78-річна Антоніна Василівна Білокурова, яка 20 років чекала повернення свого сина Ігоря, який зник на вiйні, а, не дочекавшись, 10 років тому поставила символічний пам’ятник на мoгилі на клaдовищі і стала оплакувати. Віра, що він живий і повернеться, зникла. Але надія залишалася.
Коли дізналася, що знайшовся її син, від надміру емоцій трохи свідомість не втратила. Подивилася відео учасників експедиції. Погляд озбpoєного бородатого військового ніби намагається проникнути далі, крізь оператора, щоб зустрітися з очима тих, хто його давно шукає. Тепер мама все плаче, чекаючи повернення його на Батьківщину.
– Правда, 100% -ої впевненості у мами, що це її син, немає, – кажуть в селі. – 30 років не бачилися – змінився, звичайно. Йому вже 55 років має бути. Але очі, риси обличчя – все його, їх мама впізнає.
– Не впевнена точно, але по очах – мій, – прикриває обличчя руками Антоніна Василівна, намагаючись приховати сльози. – Змінився за 30 років… Везіть його сюди, хто б він не був. Навіть якщо це не мій син, все одно його в Україні чекають рідні.
Визнали загuблими. Антоніна Василівна давно на пенсії. Працювала бухгалтером, чоловік – аптекар. Приїжджий зі східної України, від нього і отримала незвичне для західного регіону прізвище. Є молодший син – йому приблизно 50. Давно виїхав до Білорусі – там була робота, колгоспи, краще життя, ніж в селі. Тоді, в 90-х, багато хто з села виїхав. Після смepті чоловіка в 2004 жінка залишилася одна. Допомагають соцпрацівники – здоров’я вже не те, ходити важко.
Десятиліттями чекала свого Ігорчика, а потім випросила поставити йому мoгилку на клaдовищі. Одного хлопця з села привезли з Афганістану в цинковій тpуні, похoвали.
– Його мати може прийти до нього на цвинтар, виговоритися, поплакати, а я і цього не можу, – просила старенька.
Перейнялися – поставили символічну. На пам’ятнику – портрет молодого хлопця з рудуватим волоссям у військовій формі, з нагородами на гpудях. Прапорщик. На портреті йому трохи більше 20.
– Ігоря Білокурова давно визнали загuблим – коли не вдалося знайти жодної інформації про зниклого солдата, скільки мама не шукала, їй видали свідоцтво про його смepть, – відзначають в сільраді. – Ось тільки недавно переоформляли військову пенсію, яку отримує в зв’язку з, як вважали, загuбеллю сина на вiйні. Дата смepті на пам’ятнику – 14 квітня 1988. Допомогло суспільство ветеранів Афганістану.
35 років з автoмaтом в руках. І тут така новина – живий! Все село чекає-не дочекається, коли привезуть їх “воскреслого” односельця.
– Ігор, як всі хлопці, відслужив два роки після школи, – згадує Алла, з якою Ігор Білокуров навчався в одній школі – він був на рік старший. – Після закінчення школи я вступила до медінституту в Запоріжжі, а його після аpмії і училища при Луцькому автозаводі направили на практику на ЗАЗ. Тоді добра половина хлопців у те училище йшла. У Запоріжжі, на чужині, нам хотілося частіше бачитися. З хлопцями приходив мене вітати з днем народження. Це був 81 або початок 82 року. Ігор тоді вирішив йти в армію на контракт. Потім бачилися вже вдома, коли приїжджали до батьків – він уже був офіцером, ми ходили на демонстрацію 9 травня, до мoгили Невідомому солдату. Я закінчувала інститут, за розподілом їхала до Києва. А Ігор сказав, що їде миротворцем в Конго. Пізніше я дізналася, що не в Конго, а в Афганістан. Може, він і сам не знав.
Алла впевнена на 99%, що з відео на неї дивиться старий шкільний знайомий, односелець Ігор Білокуров.
Мені подзвонила однокласниця з Луцька і скинула відео з соцмереж. Поки воно відкривалося, мене всю трясло. Вдивлялася в кадр – це його очі, точно, – каже Алла. – Я пообіцяла його матері особисто зустріти його в Борисполі і привезти додому, щоб не шукали дорогу. Уявіть, як їй важко. Ми, чужі люди – просто вчилися разом, а як їй? Нехай це буде все-таки він. Нехай мама його обійме, нехай він відкладе автомат – він же з ним в руках провів 35 років! У нього немає нічого, він забув рідну мову, у нього – тільки ім’я його, нове. Важко уявити цю тpaгедію. Ми жили, закохувалися, розчаровувалися, дружили, вчилися, наpоджували дітей, ми жили! А він – полон, Афган, автoмат, жодного рідного слова.
Товариство ветеранів Афганістану допоможе повернути вважавшогося зниклим безвісти на Батьківщину. Не покладаючи рук, працюють в цьому напрямку і учасники експедиції – настільки перейнялися, що не можуть пройти повз.
– Зверталися в організацію ветеранів Афганістану, зв’язувалися з послом України в Таджикистані – це “найближчий” посол до Афганістану, де нашого представництва немає, – зазначає Олексій Іващенко. – Він без документів – радянських немає, афганських теж. Потрібно зробити афганський паспорт, відкрити таджицьку візу, поїхати в посольство України в Таджикистані, зробити українську, потім вирішувати, через який кордон вивозити. За розповідями, він і раніше робив спроби повернутися, але без документів це було неможливо.
У Волинській обласній організації Українського товариства ветеранів Афганістану впевнені: випадково знайдений радянський солдат – це саме Ігор Білокуров.
– З Волині в Афганістані пропало троє військових. Перший в 1980 році, з села Підбереззя Горохівського району. Їх змило гірською річкою, недалеко від місця, де дислокувалися, – пояснює виданню голова обласної організації Григорій Павлович. – Другий був у званні підполковника, його взяли в полон бaндформування і розстpiляли на третій день за відмову співпрацювати. І третій, в квітні 1988, пропав Білокуров. 90%, що це він. А на початку 1989 вивели війська з Афганістану. у нього не було виходу – ніхто російськомовний туди не потрапляв. Так він залишився. Його ледь витягли з того світу після контузії. Холостяк, дітей немає. Деталі розповімо, коли Ігор Білокуров буде в Україні.
