І на роботі від неї всі все щось хотіли. Варто їй переступити поріг цього закладу, як з усіх боків починали летіти доручення. Одному принеси, іншому віднеси, третьому допоможи, а четвертий вже просто ввижається. Ох, і набігаєшся за день, ледве ноги додому тягнеш. А в громадському транспорті їздять виключно чоловіки при надії. Постійно намагаються обігнати і на сидіння плюхнутися. А вона, бідолашна, в чому тільки душа тримається, стоїть з авоськами туди-сюди хитається.
Ось в таких, надскладних умовах і жила наша жінка. Поки що….
Прийшла вона одного разу додому і зрозуміла, що якщо вона зараз не пожене до лікаря, то світу буде гірше, ніж у найгіршому сценарії.
– Здрастуйте, – каже жінка, стомлено опускаючись на стілець.
– Здрастуйте, – відповідає їй доктор, приготувавшись її уважно слухати.
– Розумієте, я так більше не можу.
– Так, так, так, а можна детальніше, як саме Ви не можете?
– Я не можу по всякому. Не можу робити все сама. Не можу бути всім зобов’язаною і потрібною. Не можу мовчки ковтати образи і зносити знецінення. Не можу і крапка.
– А ви не пробували розслабитися і на все забити?
– Пробувала. Але як же тут розслабитися, коли то хати скачуть, то коні палають.
– Все зрозуміло. У вас затиснутий нерв, який відповідає за пішловседобіса. Але це можна поправити. Я випишу вам Добісан який потрібно застосовувати протягом місяця, вранці натщесерце.
Добісан подіяв відразу, мало не на другий день прийому. Вранці жінка встала, не поспішаючи прийняла душ, випила чашечку кави, почесала за вухом собаку, і не поспішаючи пішла на роботу, на якій блаженно посміхаючись, посилала всіх в бухгалтерію. Тому, що їй тепер до всього було байдуже, і її життєве кредо різко змінилося. Замість: “Мамо рідна, як все встигнути, і не скопититись до кінця дня.” Стало: “Навіщо паритися і переживати, якщо можна не паритися і не переживати.”
І настало у жінки не життя, а просто свято якесь. А все тому, що здорове пішловседобіса ще нікому не зашкодило…
Автор: Людмила Весняна.
Фото ілюстративне.
