Ця історія для тих, хто за всяку ціну хоче бути заміжня, хай за плечима світ валиться, головне, що на пальці обручка. Найбільше мене серце болить за моєю мамою, яка всю душу вклала в будинок, своє здоров’я, а в результаті що? Дуже добре, що той перстень на пальці зберегла?
Про тата мама ніколи не казала з якоюсь любов’ю, вона аргументувала його цінність тим, що от я у них з’явилася, і вже дякувати Богу за все. Коли я питала, як він до неї залицявся, то вона тільки плечима стенала і каже:
– Що там було залицятися? Прийшов з армії і провів мене до дому та й женився.
– Але він тобі подобався?
– Запам’ятай, хай буде хлоп як ворона, а все жінці оборона.
– Та до чого тут це? Мають бути якісь почуття, кохання, як в кіно.
– Ой, нісенітниці це все, головне аби бути заміжньою, а все інше не важливо.
Це вона так думала до самого кінця, не раз мене дорікала, що в свої двадцять п’ять я вже стара діва і мене ніхто заміж не візьме. А якось знайшла у мене фото мого хлопця і сказала:
– Він занадто гарний для тебе, з ним життя не буде.
– Мамо, ви звідки знаєте? У вас було життя?
– Що ти говориш? Часи тоді такі були.
– Часи аби пропасти і не цікавитися, як твоя сім’я.
Бо батько саме пропав.
Ще в дев’яностих говорив, що поїде на заробітки, щоб хату накрити, але більше його не було і звісток від нього також. Мама свято вірила, що вона вдова, тому надіялася лише на себе.
Коли я пішла вчитися, то мама вже їздила до Польщі працювати і будувала хату.
– Будеш мати вже придане, за тобою хлопці будуть в черзі стояти!
Коли ж я була до своїх років ще не заміжня, то мама мене тією хатою й докоряла:
– Я стільки працювала аби її збудувати, скільки мені пішло нервів. А ти готовим скористатися не можеш? Як ти собі раду в житті даси?
– Мамо, я хочу заміж вийти по-любові!
– Не вигадуй! Йди, коли беруть! Чи мені сусідка не казала, що тебе хоче Максим, а ти носом крутиш?
– Мамо, – тільки й казала я і чекала далі на свою любов.
Минали роки, в двадцять сім я вийшла заміж і мама була дуже щаслива.
– Ну, слава Богу, – молилася вона.
Жили ми з чоловіком в місті, а вона в своїй хаті і знову ж їздила вже переробляти ремонти в хаті, бо тоді вже почали робити в хатах ванну і вона теж захотіла.
– Поки маю сили, то зроблю собі всі зручності.
До шістдесяти п’яти років вона вже безвилазно працювала в Італії, ми гляділи її хату, яка була з гарним ремонтом, дубовими меблями і гарним парканом.
– Квітник зроби. Я тобі квіти висилатиму, а потім мені фотографуватимеш, як зацвів, – просила мама.
А потім приїхала аж жовта. Кинулися ми шукати порятунку та було запізно, грошей не шкодували, готові були й за кордон вести, але вже не було кого.
Люди ходили по її хаті і охкали, які ремонти і що жити б тут та жити і квітник ростити, а вона все покинула.
Мені було дуже від цього прикро, адже мама так і не нажилася в своїй хаті, все життя її будувала, прикрашала, милувалася світлинами, просила аби я їй висилала, яка її хата навесні, влітку, особливо любила аби показати зиму, тішилася, як то все гарно, святково.
І ось не минуло й сорока днів, як на порозі став мій батько! Ми якраз готувалися до спомину, як чоловік якийсь прийшов і по хаті зиркає.
Думаю, чи не злодій і не помилилася.
– Я твій батько, – каже. – і тут в цій хаті моя частка.
– Що?, – я аж остовпіла.
– Ми з твоєю матір’ю чоловік і дружина, заповіту в сільській раді нема, то хата моя.
– А ти бачу все рознюхав.
– Так, я знаю свої права.
Кинулися вже жінки совістити того чоловіка, але хіба такі люди її мають? Суд віддав йому половину хати і ще й половину з маминої частки, а я лиш одну третю. Купу грошей витратили ми на адвокатів і ще не кінець, бо я не можу змиритися з тим, що мама все життя працювала, а цей прийде на готове. А він тільки й каже, що перевезе сюди ще й свою другу родину, бо він має обов’язки і я маю поступитися, адже у мене все є.
Знаєте, та краще б в тій хаті якісь нужденні люди жили, а не цей хитрун. І за такого мама заміж вийшла і все життя була йому вірна, а далі її праця йому й відійде.
Фото Ярослав Романюк.
Автор Ксеня Ропота.
