Тетяна обережно ставила квіти у воду.
Які ж вони тендітні, ці червоні тюльпани, їх ледве вловимий аромат знову повертає її до спогадів минулого.
Жінка і досі не знає, чому так любить червоні тюльпани, тому що це просто гарні квіти, чи, можливо, тому, що з ними так багато пов’язано у її житті. Колись, двадцять років тому, ось такою весняною порою, щоразу, коли вони зустрічалися з Дмитром, він дарував їй червоні тюльпани. Тетяна приносила їх додому та обережно ставила у глечик з водою. Сьогодні вона теж приносить тюльпани майже щодня, але… купує їх сама. Так кожен раз: червоні тюльпани – вечір спогадів – ніч зі сльозами. Тетяна знову і знову воліла переживати усі ці почуття, аби хоч щось переживати.
За матеріалами – “Є”.
Двадцять років тому вона була зовсім іншою. Світлою, тендітною дівчинкою, за плечима якої школа, попереду – інститут, а у голові – купа планів, мрій та надій. Вона навіть професію обрала для себе теж незвичайну – лікар-реаніматолог. Їй здавалося, що у тому, щоб повертати людей із того світу до життя, є якась магічна сила.
Перші місяці навчання давалися дівчині легко, навіть практика її не лякала, і здавалось, що вона впевнено іде до своєї мети і ніщо не зможе їй стати на заваді, але… На заваді стало кохання усього її життя. Вона зустріла Дмитра.
Він вже закінчував медичний інститут та мав повертатися додому, у невеличке містечко, аби там працювати лікарем. Вони з Тетяною познайомилися на вечірці у спільних друзів, одразу сподобалися одне одному та почали зустрічатися. Тетяні було добре з ним: більше такого розуміння, тепла, вона у своєму житті не зустрічала та й навряд чи зустріне. Дмитро і справді був особливим. Він міг на руках принести до лікарні собаку, яка потребувала допомоги, віддати жебракові останні гроші зі стипендії, нарвати на клумбі червоних тюльпанів і принести їх Тетяні.
Спочатку дівчину лякала така широта душі Дмитра, але потім вона зрозуміла, що він і справді не такий, як інші. Молоді люди будували плани на подальше життя. Дмитро хотів, щоб Тетяна покинула усе та поїхала за ним, але дівчина все ж хотіла бути кимось у цьому житті, наприклад, лікарем-реаніматологом, а не просто дружиною лікаря. Саме з цього приводу між ними, незважаючи на їхню любов, часто виникали сварки. Тетяна все покладала надію, що їй вдасться стримати Дмитра і не втратити ані кохання, ані мету свого життя.
Та життя все ж поставило дівчину перед вибором: вона дізналась, що при надії. Батьком дитини, звичайно ж, був Дмитро. Тетяна сказала про це хлопцеві, а той так зрадів, що весь вечір носив Тетяну на руках по гуртожитку. «От тепер ти точно поїдеш зі мною. Кидай те навчання – в тебе інша мета у житті, ти подаруєш мені багато дітей, і ми з тобою будемо найщасливіші в нашому маленькому містечку…» Але Тетяна була не готовою до материнства. Ще й подруги казали їй постійно, що якщо вона зараз усе кине, то ані професії, ані роботи, ані кар’єри – в неї не буде нічого. Тетяна намагалася довести це до свідомості хлопця, та це тільки вкотре стало приводом до їхньої суперечки. Дмитро пішов, грюкнувши дверима, звинувачуючи Тетяну у тому, що вона холодна, та бездушна, Тетяна залишилася у кімнаті гуртожитку з червоними тюльпанами у глиняному глечику.
Плач не плач – потрібно було щось вирішувати, робити вибір, і Тетяна його зробила. Через свої зв’язки домовилася про все, а з Дмитром вирішила розлучитися. Дивно, але Дмитро, дізнавшись про її рішення, навіть прийшов під кабінет, де саме Тетяна вже в халаті та тапочках чекала своєї черги. Як він її просив не робити цього, як молив, та дівчина вирішила не зважати на це. Вона вже зробила свій вибір.
Все пройшло з ускладненнями і чи то небо покарало дівчину, чи то Дмитро її побажав у лиху хвилину, але дівчина ще цілий місяць провела у стаціонарі, тож коли повернулася у свою кімнату у гуртожитку, на неї чекала лише записка від Дмитра та зів’ялі тюльпани. Дмитро писав, що їде і ніколи не хоче чути про Тетяну – вона зробила непоправну помилку і сама не має права тепер на щасливе життя…
Тоді Тетяна не звернула уваги на ці слова, але життя, воно і справді згодом довело їй, що вона втратила право на щастя. З навчанням у інституті було все добре, вона навіть його закінчила, влаштувалася на роботу, згодом отримала непогану посаду в лікарні, але так і не стала щасливою. Ані сім’ї, ані дітей, лише довгі самотні вечори у порожній великій квартирі. Хоч би кішку якусь завести, та навіть ці домашні чотирилапі істоти довго не живуть з нею під одним дахом, то тікають, то нездужають, а вона вже так стомилася втрачати…
І сьогодні, коли їй вже майже сорок, вона – самотня жінка, яка прийшла у цей світ без нічого, та нічого у ньому після себе не полишить. Це гнітить жінку, і вона розуміє, що кар’єра, якої вона так прагнула, ніколи не замінить їй родинного тепла, веселого щебету малюка та поцілунків коханого чоловіка. Якби тоді, двадцять років тому, вона обрала інший шлях у житті, стала матір’ю, дружиною, напевне, була б щасливішою, аніж зараз, але це був її вибір. І хоча Тетяна розуміє, що повернути минуле вже неможливо, вона все ж купує червоні тюльпани та думає про свої помилки. А ці квіти – як німе нагадування того, що все могло скластися інакше, якби жінка слухалася свого серця, а не розуму…
Автор – Ольга ШЕВЦОВА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
