fbpx

Зібрався люд у сільському магазині. Галас стоїть, говорять одне одного не чуючи. І усі обурені: як же так, хто ж рідна мама а вона он, як учинила

Про те, як Оля з Києва свою маму на той світ проводжала, люди ще довго балакатимуть. Це ж треба таке? Де таке видано? Мама їй усе що мала, останнє віддавала, а та як вчинила? Людоньки, людоньки, от хіба ж так можна?

Бабусю Марусю усі любили. Тихенька і дуже добра старенька. Жила біля автобусної зупинки. Всі знали, якщо дощ, чи негода – іди до Марусі. Вона усіх вітала, чаєм поїла. Не очікування транспорту, а справжнє тобі задоволення. Тож коли донька Ольга забрала стареньку до себе в столицю, засмутились усі. Адже ж так мало у цьому світі доброти щирої.

П’ять років прожила ще Маруся. На літо поверталась у свій дім, а потім знову їхала до доньки. Аж ось прилетіла новина: не приїде цьогоріч Маруся. Віддала Богу душу, якраз перед Вознесінням.

І радіють за стареньку і плачуть люди. Це ж треба у Бога заслужити у такі дні на той світ піти. Та й життя Маруся довге прожила. При ясному розумі і на своїх ногах, аж до дев’яноста проходила. Це тобі не жарт. Правнука оженила. Тут тільки заздрити.

Передали, що в останню путь бабусю о першій дня проводжатимуть. Тут сільські кумасі уже невдоволено головами хитали: ну де таке видано, не дати старенькій у рідному домі переночувати? Адже потрібно було привезти і на ніч залишити, це ж усім відомо.

А потім і геть незрозуміле сталось. Привезли бабусю і одразу до місця вічного спочинку. Петро зі Степаном, аж роти пороззявляли. Вони ж сільські музики. На той світ без них ніхто ще не пішов, а тут на тобі! Даремно інструмент несли.

А потім коли уже і хреста над Марусею поставили її донька роздає усім булочки із цукерками і мовчить. Люди мнуться, не розходяться. Ну мають же на обід позвати, як без обіду? Он і Маруся з Галкою стоять готові. Вони ж перші гості на таких заходах. У обох по торбині в руці. Туди вони тихцем котлети і голубці зі столу скидають. А що? І такі повинні прийти пом’янути.

Тупцювали, тупцювали, аж не витримав хтось:

— Олю, – підійшли до заплаканої жінки, – Ти вибач, але командуй, куди людям далі йти. Де обід буде?

Ольга кліпнула здивовано. Роззирнулась довкола.

— Який обід? Ви про що? На дев’ятий день родичів зійдуться пом’янути.

Аж обличчя витягнулись від несподіванки. Петро з Степаном сплюнули невдоволено. Малого того що й не заграли, так і не пом’януть як слід.

Зібрався люд у сільському магазині. Галас стоїть, говорять одне одного не чуючи. І усі обурені: як же так, рідну маму от так на той світ провести. Звичаїв не дотримуючись, не пом’янувши, як слід. Люди по домівках голодні розійшлись. Сором! Який сором!

Анна Корольова

13,01,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page