Андрій Степанович прокинувся рано, коли сонце ще тільки торкнулося верхівок старих дерев у садку. Субота завжди була для нього особливим днем, хоча останні роки вона приносила лише одноманітні хатні справи. Спочатку він довго сидів на краю ліжка, розгладжуючи долонями стару ковдру, а потім повільно підвівся і попрямував до кухні. Відтоді як передчасно пішла його дружина Марія, у цих чотирьох стінах оселилася тиша, яку порушував хіба що телевізор.
Він налив у пластикове відро теплої води, узяв шматок м’якої тканини і почав ретельно протирати підвіконня. Ця робота ніколи не викликала в нього захоплення, але залишати дім у безладі він просто не мав права. На стіні у вітальні висів великий портрет Марії у простій дерев’яній рамці. Вона дивилася на нього лагідно, трохи тужливо. Він зупинився навпроти портрета, тримаючи в руках вологу ганчірку, і злегка кивнув, він часто розмовляв із нею подумки, запевняючи, що дає собі раду і ніякі побутові труднощі його не злякають.
Після підлоги наступила черга серванта, де за склом стояли святкові чашки та блюдця, якими за життя дружини користувалися вкрай рідко. Андрій Степанович обережно виймав кожну чашку, витирав її сухою серветкою від пилу і ставив назад на вишиту серветку. Це забирало багато часу, але поспішати йому не було куди.
Він сподівався, що найближчим часом до нього нарешті приїде син Ігор разом із невісткою Наталею. Вони вже кілька місяців обіцяли відвідати батька, але щоразу виникали якісь невідкладні обставини, які змушували їх відкладати поїздку на невизначений термін.
Дні минали за днями, але гості так і не з’являлися на порозі будинку. Ігор телефонував щонеділі, проте розмови зазвичай були короткими та стосувалися переважно його власних справ. Син пояснював, що вони з дружиною дуже зайняті на роботі, адже зараз з’явилася можливість добре заробити, і втрачати такий шанс не можна. Вони з Наталею вирішили зібрати гроші на новий сучасний автомобіль, тому працювали практично без вихідних і святкових днів.
Андрій Степанович слухав ці розповіді, тримаючи слухавку біля вуха, і лише тихо підтакував. Йому було прикро, що діти не знаходять навіть одного дня, щоб провідати його, але він намагався виправдати їх у власних очах.
Одного вечора, коли самотність стала особливо відчутною, Андрій Степанович не витримав і сам набрав номер сина.
Напередодні він почувався дуже погано, майже весь лютий пролежав у ліжку через сильну застуду, і йому хотілося поділитися своїми переживаннями. Він хотів сказати, що сили вже зовсім не ті, що раніше, і він серйозно сумнівається, чи зможе цього року самотужки скопати та засадити великий город за хатою. Проте висловити свої турботи йому так і не вдалося.
— Тату, привіт! — бадьоро вигукнув Ігор, щойно знявши слухавку. — Ти навіть не уявляєш, як вчасно ти телефонуєш. Ми вже практично зібрали потрібну суму, залишилося зовсім трохи. Скоро приїдемо до тебе на такій машині, яку ти ще ніколи зблизька не бачив. Будемо святкувати покупку.
Андрій Степанович замовк, так і не наважившись перебити радісний настрій сина своїми скаргами про здоров’я та труднощі з городом. Потім Ігор передав слухавку дружині, і Наталя теж почала розпитувати про його самопочуття.
Однак її голос звучав абсолютно байдуже, наче вона запитувала про якісь незначні речі у випадкового перехожого.
Андрій Степанович подивився на портрет Марії, зустрівся з її сумним поглядом і вирішив не обтяжувати дітей своїми проблемами. Він відповів, що почувається добре, усе в нього гаразд, господарство тримається, а город він якось обробить.
Коли весняне сонце почало прогрівати землю, Андрій Степанович усе більше часу проводив на вулиці. Робота на землі відволікала його від похмурих думок і давала змогу хоч на якийсь час забути про порожнечу в будинку. Він повільно копав грядки, розбиваючи грудки землі старою лопатою, і планував, де саме посадить цибулю, де виділить місце під моркву та буряк, а яку частину залишить під картоплю.
Одного дня, коли він схилився над розпушеною землею, біля паркану пролунав спокійний жіночий голос, який змусив його здригнутися від несподіванки. Андрій Степанович випростав спину, витер чоло тильною стороною долоні та повернувся в бік сусіднього подвір’я. Там стояла жінка в простому робочому одязі та довгому фартуху. На вигляд їй було за п’ятдесят, але в її поставі та рухах відчувалася неабияка енергія. Її погляд був дивовижно теплим і спокійним, що одразу привернуло увагу чоловіка.
Андрій Степанович дуже здивувався, адже це обійстя стояло пусткою вже понад три роки.
— Доброго дня, — з посмішкою промовила жінка, помітивши його здивування. — Я тепер ваша нова сусідка. Купила цей будинок нещодавно. Ціна була зовсім невисокою, тому я вирішила переїхати сюди з міста.
Андрій Степанович подивився на стару сусідську хату, яка дійсно потребувала серйозного ремонту, і подумав, що великих грошей вона й не коштувала. У їхньому селищі ті люди, які мали стабільні прибутки, уже давно звели собі великі сучасні будинки з високими парканами.
— То ми тепер сусіди? — перепитав він, щоб перервати мовчанку.
— Виходить, що так, — відповіла жінка, поправляючи хустку на голові. — Мене звати Надія Іванівна. Якщо матимете час і бажання, заходьте ввечері до мене на веранду. Якраз облаштуюся трохи, заваримо чаю, поспілкуємося та познайомимося ближче, щоб знати, з ким поруч жити.
Ця пропозиція збентежила Андрія Степановича. Вперше за довгі роки його вдівства, він відчув дивне хвилювання. Він повернувся до хати, підійшов до великої шафи й дістав звідти світлу сорочку, яку одягав лише на великі свята. Потім він знайшов на полиці старий флакон одеколону, який колись давно подарувала йому дружина, і обережно наніс кілька крапель на комір сорочки. Йому хотілося виглядати охайно перед новою знайомою.
Надія Іванівна зустріла його на невеликій веранді, де вже стояв стіл, накритий клейонкою. Вони сіли одне навпроти одного, тримаючи в руках теплі чашки з чаєм. Розмова зав’язалася дивовижно легко, наче вони знали одне одного багато років, а не зустрілися лише кілька годин тому. Андрій Степанович, сам того не помічаючи, почав розповідати про своє життя. Він згадав про сина Ігоря, про невістку Наталю, яка постійно перебуває в роз’їздах, і, звичайно ж, про свою покійну дружину Марію. Він детально описував, як вони прожили разом майже сорок років, ділячи порівну всі радощі та прикрощі, і як важко йому тепер залишатися одному в порожньому будинку.
Надія Іванівна слухала його дуже уважно, не перебиваючи і лише зрідка киваючи головою на знак розуміння. Коли він замовк, вона почала розповідати про свою долю. Виявилося, що багато років тому вона взяла з дитячого будинку маленьку дівчинку, виховала її, дала освіту та допомогла стати на ноги. Тепер у прийомної доньки вже давно була власна родина, чоловік та діти. Надія Іванівна одразу наголосила, щоб Андрій Степанович не подумав нічого поганого про її стосунки з рідними. Донька та онуки дуже її поважають і люблять, постійно телефонують, але вони живуть у звичайній двокімнатній квартирі у великому місті. Сім’ї з чотирьох осіб там і самим дуже тісно, тому Надія Іванівна вирішила не створювати їм додаткових незручностей і перебратися ближче до природи, де можна мати власний куточок.
Андрій Степанович слухав її і розумів кожне слово. Він відчував глибоку повагу до цієї жінки, яка не стала тягарем для своєї родини, а знайшла сили почати все спочатку на новому місці.
Наступного ранку Надія Іванівна без зайвих слів прийшла до нього на город. Вона принесла свій інструмент і запропонувала допомогти завершити весняні роботи. Разом вони швидко закінчили посадку овочів. Андрій Степанович звернув увагу на те, як акуратно вона формувала кожну грядку, роблячи між ними рівні, ретельно протоптані стежки.
Саме так колись робила його Марія, яка терпіти не могла безладу на городі. Побачивши цей результат, чоловік відчув глибоке задоволення та спокій, якого не мав уже дуже давно.
Через кілька днів Андрій Степанович вирішив запросити сусідку до свого будинку, щоб віддячити за допомогу. Коли вона переступила поріг, він повів її до кімнати, де висів портрет.
— Заходьте, будь ласка, — тихо сказав він. — Хочу познайомити вас із моєю Марією. Ось подивіться, яка вона в мене була красуня.
Надія Іванівна підійшла ближче, довго дивилася на зображення жінки, а потім поставила у невелику скляну вазу букет дрібних квіток, які принесла з собою з лісу. У кімнаті одразу стало затишніше, наче присутність іншої людини повернула цьому будинку життя. Андрій Степанович помітив, що очі на портреті тепер здавалися не такими сумними, як у ті довгі зимові вечори, коли він сидів тут наодинці.
Літо пролетіло непомітно, наближалася осінь, і сади в селищі почали важчати від великої кількості стиглих плодів.
Одного дня біля паркану Андрія Степановича раптово зупинився великий блискучий автомобіль. Чоловік навіть не знав такої марки, машина виглядала дуже дорогою і яскраво блищала під променями сонця. З салону вийшов Ігор, його обличчя випромінювало неймовірну гордість і задоволення від власного успіху. Невістки Наталі з ним не було.
— Привіт, тату! — голосно вигукнув син, підходячи до батька, який стояв біля порога. — Ну як тобі мій новий апарат? Сідай скоріше, я провезу тебе з вітерцем по всіх наших вулицях, хай усі бачать, на чому ми тепер їздимо.
Андрій Степанович подивився на сина, потім на цю дорогу машину, і йому раптом стало дуже сумно. Йому хотілося сказати, що замість цього заліза він набагато більше зрадів би появі маленьких онуків, з якими можна було б гуляти в саду. Проте він промовчав, згадавши минулі розмови. Спочатку Ігор із Наталею категорично заявляли, що діти заважатимуть їм будувати кар’єру і потрібно спочатку пожити для власного задоволення. Пізніше, коли вони змінили свою думку, виникли якісь труднощі, про які син ніколи не розповідав детально.
— А чому ж ти сам приїхав, без дружини? — запитав Андрій Степанович, коли вони сіли на лавці під старою яблунею. — І чому не попередив заздалегідь про свій приїзд? Ми б разом із Надією Іванівною приготували щось смачне до твого приходу.
Почувши це ім’я, Ігор миттєво змінився в обличчі, його радісний настрій зник, а погляд став насмішкуватим та холодним. Він уважно подивився на батька, ледь примруживши очі.
— Значить, усе те, що мені розповідали знайомі, це правда? — невдоволено промовив син. — Один чоловік із вашого селища спеціально переказав нам із Наталею, що ти тут часу не гаєш. Тату, ти що, серйозно вирішив одружитися на старості літ? Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку? Вона ж суттєво молодша за тебе, я вже встиг усе розпитати. Ти думаєш, що дійсно потрібен їй сам по собі у такому віці? Звісно ні. Їй потрібна наша земля і цей будинок. Вона з’єднає дві ділянки в одну, продасть усе разом за хороші гроші та купить собі окрему квартиру в місті. Я тепер дуже шкодую, що сам раніше не здогадався викупити те сусідське обійстя за безцінь, коли господарі їхали. І взагалі, що скажуть сусіди? Як же пам’ять про маму, ти про це подумав?
Андрій Степанович слухав ці звинувачення і його вразило те, як швидко син перевів усе в грошовий еквівалент.
— Ти добре подумай, тату, — продовжував тиснути Ігор, не помічаючи стану батька. — Бо залишишся на вулиці без копійки, і доведеться тобі на старість їхати до нас у місто. А ти сам знаєш, як важко зараз виживати в міській квартирі, де кожен метр на рахунку. Ми наступної неділі приїдемо сюди разом із Наталею, треба буде зібрати врожай яблук, бо вони пропадуть.
Андрій Степанович глибоко зітхнув, підвівся з лавки і поклав руку на стовбур старої яблуні, яка колись була посаджена разом із дружиною.
— Так, сину, її звати Надія Іванівна, — спокійно та твердо відповів батько. — І стіни в хаті вона допомогла мені побілити, і весь город ми разом обсапали, коли в мене зовсім не було сили піднятися з ліжка. Вона щонеділі приносить мені гарячі вареники, готує обід і просто сидить поруч. А щодо нашого обійстя, то ти абсолютно даремно хвилюєшся. Я вже більше року тому оформив усі документи і переписав цей будинок разом із землею на тебе. Усе до останнього дерева у цьому саду належить тобі за документами. Тому приїжджайте наступного тижня, збирайте яблука, робіть це самі. Бо кожен рік я сам їх обриваю, сам везу на ринок, продаю, а всі гроші до копійки віддаю вам на вашу нову машину. Ти згадав про маму і про пам’ять про неї. Не турбуйся про це, сину. Твоя мама зараз знає про моє життя і мої думки набагато більше, ніж ти.
Він вирішив не розповідати Ігорю про те, скільки довгих вечорів він провів біля портрета, розповідаючи покійній дружині про свої сумніви, про самотність і про те, як важко йому дається кожен день у порожній хаті. Він бачив, що син просто не здатний зрозуміти цих переживань.
У цей момент від своїх воріт повільно підійшла Надія Іванівна. Вона була в чистому одязі, на обличчі грала її звична привітна посмішка, у якій не було ні краплі лукавства.
— Доброго дня, — звернулася вона до Ігоря, але той лише ледве помітно кивнув у відповідь, відвернувши очі в бік свого автомобіля. — Андрію Степановичу, будете обідати? Я якраз зварила свіжого борщу з молодим щавлем. Я його спеціально кілька разів на рік підсіваю на грядках, щоб завжди був свіжий для перших страв. Заходьте, будь ласка.
Андрій Степанович подивився на сусідку, і на його душі вперше за довгий час стало легко та спокійно.
— Обов’язково буду, Надійко, — вперше назвав її так ніжно та лагідно, використовуючи ту саму інтонацію, з якою за життя звертався до своєї Марії. Потім він повернувся до сина, який уже діставав ключі від машини. — А він не піде з нами, спішить дуже. Вони молоді, у них завжди багато невідкладних справ, заробітки, поїздки. Правда ж, сину? Приїжджайте наступної неділі по яблука, вони якраз добре дозріють.
Ігор нічого не відповів, швидко сів у свій блискучий автомобіль, завів двигун і за кілька секунд зник за поворотом вулиці, залишивши після себе лише невелику хмару куряви на дорозі. Андрій Степанович навіть не подивився йому вслід. Він повернувся до Надії Іванівни, прикрив за собою хвіртку і вони разом повільно пішли в бік її веранди, де на столі вже чекав гарячий обід.
