— Знаєш, Артеме, — промовила моя мати, заглядаючи в прочинені двері душової, де мій чоловік саме намагався впоратися з піною на обличчі, — цей верстат занадто грубий для твоєї шкіри. Тобі варто купити ту модель з трьома лезами, яку я бачила вчора в аптеці. І рухи мають бути плавнішими, зверху вниз, інакше матимеш подразнення.
Артем повільно опустив руку, повернувся до неї з намиленою щокою і, витримавши паузу, спокійно запитав:
— Софіє Марківно, ви вже вирішили, яку саме губку оберете, щоб намилити мені плечі, коли я буду в душі? — голос мого чоловіка Артема звучав неприродно спокійно, хоча я бачила, як сіпається м’яз на його обличчі.
Моя мати, яка щойно без стуку прочинила двері до ванної кімнати, щоб прочитати лекцію про переваги певної марки лез для гоління, на мить втратила дар мови. Вона стояла в дверях, тримаючи в руках якусь газетну вирізку з «корисними порадами».
— Я лише хотіла як краще, Артемчику… Ти ж неправильно тримаєш станок, подразнення буде! — обурено вигукнула вона, хоча її щоки почали повільно червоніти
Мати різко відсахнулася, її обличчя вкрилося плямами, і вона з гуркотом зачинила двері. За мить я вже чула її схлипи на кухні: «Яка невдячність! Я ж як краще хотіла!»
Скільки себе пам’ятаю, моє життя нагадувало нескінченний іспит, де екзаменатором була власна мати. Вона виховувала мене самотужки, і ця відповідальність, здається, перетворила її серце на збірку інструкцій. У нашій квартирі ніколи не було місця для імпровізації.
— Софіє, чому чашка стоїть ручкою вліво? Ти ж знаєш, це ознака незібраності! — лунало з кухні, варто було мені лише на хвилину розслабитися.
— Мамо, це просто горнятко…
— Це не просто горнятко, це твоє ставлення до життя! Якщо ти не можеш ладу дати посуду, як ти даси лад своїй долі?
Кожен мій крок піддавався ретельному аналізу. Черевики мали блищати так, щоб у них можна було побачити власне відображення. Домашні завдання переписувалися по три рази, якщо бодай одна літера здавалася їй недостатньо гарною.
У дитинстві кожен мій крок супроводжувався коментарями. “Софіє, ти знову неправильно тримаєш виделку”, “Чому зошит такий неохайний?”, “Це плаття тебе зовсім не прикрашає, одягни те, сіре”.
Її зауваження сипалися, немов нескінченний град у літнійСофіє день — несподівано і боляче. Я мріяла про той день, коли отримаю атестат і зможу вдихнути на повні легені десь подалі від її невсипущого ока
Коли я вступила до університету, я сподівалася на ковток повітря, але настанови лише змінили масштаб. Тепер мені читали лекції про те, як правильно конспектувати, з ким вітатися в коридорах і яку каву пити, щоб не зіпсувати колір обличчя.
Моєю єдиною мрією було зникнути. Просто розчинитися в орендованому помешканні, де я зможу ставити взуття як заманеться і не чути нескінченного потоку зауважень, що сипалися з неї, мов сухий горох із дірявого мішка.
На третьому курсі в моєму житті з’явився Артем. Він був повною протилежністю моєму домашньому «статуту». Спокійний, розважливий і неймовірно талановитий. Артем приїхав із невеликого містечка, жив у гуртожитку і звик покладатися лише на власні сили.
Коли ми отримали дипломи, наше життя закрутилося зі швидкістю світла. Артем, завдяки своєму таланту та червоному диплому, швидко знайшов перспективну посаду в солідній компанії. Його успіхи дозволили нам не просити допомоги в батьків.
— Софіє, я знайшов нам житло, — сказав він одного вечора, сяючи від щастя. — Маленька квартира, але вона буде лише нашою. Жодних порад про те, як варити борщ чи чистити взуття.
То був золотий час. Ми засинали й прокидалися в тиші, яку порушував лише шум міста за вікном, а не материнське: «Вже восьма, чому ти ще не застелила ліжко?». Ми мріяли про власні стіни, відкладали кожну вільну копійку, відчуваючи себе справжніми господарями своєї реальності.
Однак наше усамітнення тривало недовго. Мати почала навідуватися до нас мало не щодня. Спочатку з пиріжками, потім — із порадами щодо інтер’єру, а згодом почала розігрувати карту самотності.
— Ох, діти, — зітхала вона, оглядаючи нашу орендовану кухню. — Навіщо ви віддаєте такі величезні суми чужому дядьку? У мене ж три кімнати стоять порожніми. Я там як у склепі. Переїжджайте до мене! Будете економити, швидше на власне житло назбираєте. Я заважати не буду, обіцяю. Буду сидіти тихіше води, нижче трави.
Цей аргумент став вирішальним. Фінансова вигода засліпила нам очі. Ми зібрали речі й повернулися в «батьківське гніздо».
Перші кілька тижнів усе виглядало майже ідилічно. Велика квартира в центрі, розділений побут. Але невдовзі мамина натура взяла своє. Її «нудьга» вимагала нових об’єктів для виховання.
Спочатку вона взялася за мене.
— Софіє, ти знову готуєш суп без засмажки? Артему потрібна ситна їжа, він чоловік!
Потім черга дійшла до Артема. Мати контролювала все: як він ставить машину під вікном, як він вішає свій піджак і навіть яку пасту він вибирає. Кульмінацією стала та сама ситуація у ванній кімнаті.
Після інциденту з голінням атмосфера в домі стала наелектризованою. Мати тижнями зберігала мовчання, демонструючи образу всім своїм виглядом, а потім знову зривалася на повчання.
— Мамо, нам, напевно, варто бачитися дещо рідше, — сказала я їй одного вечора, коли вона почала розповідати Артему про користь раннього підйому.
— Куди вже рідше? — вона здивовано підняла брови. — Я й так майже не виходжу зі своєї кімнати!
— А навіщо ти заходила до Артема у той день? — прямо запитала я. Вона почервоніла, щось пробурмотіла про «бажання допомогти» і швидко зникла за своїми дверима.
Через сім днів ми знову вантажили коробки в машину. Цього разу я відчувала не сум, а величезне полегшення. Коли ми прощалися, мати лише сухо кинула:
— Що ж, живіть як знаєте. Мені й одній буде непогано.
Але «непогано» тривало недовго. Навіть кішка Дуся, яка залишилася з нею, не витримувала материнського тиску — вона лише ховалася під диваном або точила пазурі об дорогі шпалери у вітальні. Матері потрібен був хтось, хто б слухав її «істини».
Невдовзі ми дізналися, що вона здала дві вільні кімнати іншій молодій парі. Ціна була символічною — мати шукала не збагачення, а «вільні вуха». Однак та сім’я протрималася лише пів року.
Навіть низька орендна плата не змогла компенсувати нескінченний потік критики та втручання в особистий простір. Вони втекли так само стрімко, як і ми, залишивши матір наодинці з її ідеальним порядком.
Зараз мати знову почала «закидати вудку». У телефонних розмовах дедалі частіше з’являються нотки слабкості:
— Старію я, діти. Коліна крутить, самотність тисне на плечі… Може, все ж таки подумаєте? Квартира ж велика…
Артем, почувши це через гучний зв’язок, лише посміхається. Він точно не хоче мати більше нічого спільного із моєю мамою. А мені матір шкода і дуже.
Вона ж старіє. Як же бути далі?
Головна картинка ілюстративна.
