На пероні було важко проштовхнутися через людські клунки та валізи. Я стояла біля крайнього вагона, піднімаючись на навшпиньки, щоб розгледіти серед пасажирів зелену куртку доньки. Ліда мала приїхати цим рейсом, але поїзд спізнювався вже майже на пів години.
Коли Ліда нарешті вийшла з вагона, вона виглядала втомленою і якось дивно пригніченою. Вона не вибігла мені назустріч із дзвінким сміхом, як це бувало раніше, а повільно підійшла, важко переставляючи ноги і опустивши очі додолу.
– Лідусю, дитинко, що сталося? Ти чому така бліда? – я одразу схопила її за руки, намагаючись роздивитися обличчя.
– Все нормально, мамо. Просто втомилася в дорозі. Давай швидше сядемо в автобус, бо я дуже хочу додому, – тихо відповіла донька, навіть не обійнявши мене у відповідь.
Ми сіли на заднє сидіння старенького пазика, який трясло на кожній вибоїні. Ліда відвернулася до вікна і мовчала всю дорогу. Вдома я одразу заметушилася коло плити.
– Лідо, ти мені розкажеш, що відбувається? Ви посварилися з Артемом? – не витримала я, сідаючи навпроти.
– Ні, з Артемом у нас усе добре. Він багато працює, намагається забезпечити родину, – вона зітхнула і потерла чоло. – Це все Марта Степанівна.
– Марта? А що Марта? Вона ж завжди тебе чекала, казала, що ти їй як рідна дочка будеш, коли ви одружитеся.
– Вона так казала, поки ми жили окремо або коли приїжджали до неї на вихідні, – Ліда нарешті підняла на мене очі, і я побачила в них стільки образи та болю, що в мене все всередині стиснулося. – А тепер, коли ми переїхали в її трикімнатну квартиру, все змінилося. Вона кожен мій крок контролює. Вранці робить зауваження, що я не так ставлю чашку на стіл. Каже, що в місті так не роблять. Ввечері докоряє, що я неправильно складаю одяг у шафі або що від мого взуття забагато пилу в передпокої.
Я слухала доньку, і в моїй голові це просто не вкладалося. Марта… Моя найкраща подруга Марта, з якою ми з юнацьких років ділили одну кімнату в гуртожитку.
Ми познайомилися ще коли вчилися в технікумі. Я була зі звичайної сільської родини, але й Марта приїхала з невеличкого містечка, де жила з суворою тіткою. Ми разом ходили на лекції, разом ділили останній буханець хліба наприкінці місяця. А потім Марта закохалася в хлопця зі старшого курсу, а коли дізналася, що в них буде дитина, він просто зник, перевівся в інший заклад і виїхав геть.
Тітка Марти тоді й чути нічого не хотіла, гримала дверима і казала, що сором на всю родину їй не потрібен. Марта плакала ночами в нашій кімнаті, згорталася калачиком під тонкою ковдрою і казала, що їй немає куди йти. Я тоді сіла поряд із нею на ліжко, обійняла за плечі і сказала, що ми щось вигадаємо. Я поїхала до своїх батьків у село, поговорила з батьком. Мій батько був чоловіком суворим, але справедливим. Він похитав головою, зітхнув, але сказав: «Скрута людей єднає, дочко. Хай приїжджає, місце знайдеться».
Марта жила у нас місяцями. Вона чекала на малого в нашій хаті, їла те саме, що й ми, мої батьки купували їй усе необхідне. Коли народився Артемчик, ми разом його колисали. Моя мати не випускала хлопчика з рук, купала його в трав’яних відварах, вчила Марту правильно сповивати.
Згодом Марті вдалося отримати невеличке житло від держави як матері-одиначці, вона влаштувалася на роботу, малого віддала в ясла. Але зв’язок між нами не переривався ніколи. Щотижня, протягом десятків років, з нашого села до міста їхали сумки. Коли мій чоловік Василь побудував нову хату і розвів велике господарство, ми першим ділом збирали передачу для Марти та Артемка.
Я згадала, як щоосені ми з Василем мішками пакували картоплю, моркву, буряки. Як збирали найкращі яблука з нашого саду, відливали трилітрові банки свіжого меду, відрізали найкращі шматки свіжини. Артем виріс практично на моїх харчах. Він щоліта бігав по нашому подвір’ю разом із нашою Лідою, їв мої пиріжки та запивав свіжим молоком.
– Мамо, ти мене чуєш? – голос Ліди повернув мене до реальності.
– Чую, дитинко. Чую. А що саме вона тобі каже? Розкажи все як є.
– Вчора вона зібрала своїх коліжанок з роботи на чай. Я прийшла з роботи втомлена, хотіла просто пройти у свою кімнату. А Марта Степанівна зупинила мене в коридорі і голосно, щоб усі чули в вітальні, сказала: «Лідо, ти б хоч роззулася перед тим, як до хати заходити. Одразу видно село, ніякої культури побуту». Мені так соромно стало, мамо. Я ж перевзулася в домашні капці ще біля дверей. А вона далі почала розказувати їм, як їй важко з нами жити, що я не вмію вишукано готувати, що все в мене занадто просте і сільське.
У мене в грудях запекло так, ніби туди кинули розпечене вугілля. Моя Ліда, яка закінчила університет із червоним дипломом, яка завжди була ввічливою, акуратною, поміркованою дівчиною, тепер слухає такі докори від жінки, яку я все життя вважала майже сестрою.
– І що Артем? Він чув це? – запитала я, відчуваючи, як тремтять мої пальці.
– Артем був у кімнаті. Він намагається не втручатися. Каже мені потім тихо: «Ну ти ж знаєш маму, у неї такий характер, потерпи трохи, ми ж збираємо на своє житло». Але скільки терпіти? Вона постійно повторює, що Артем міський, вихований, а я прийшла на все готове і навіть виделки не можу правильно розкласти на свято.
Я підхопилася зі стільця і почала ходити по кухні. В голові не вкладалося, як людина може так швидко забути все добро, яке їй зробили. Ми ж із Мартою колись сиділи на лавочці біля нашої річки, дивилися, як малі Ліда та Артем бігають по траві, і мріяли: «От ростуть наші дітки, дай Бог, поженяться, будемо з тобою справжніми свахами, будемо разом онуків бавити». Марта тоді плакала від зворушення, тисла мою руку і казала, що я її рятівниця, що без нашої родини вона б пропала у цьому світі.
А тепер, виходить, її син – міський панич, а моя донька – селючка, яка не вміє поводитися в товаристві?
– Знаєш, мамо, – продовжувала Ліда, крутячи в руках порожню чашку, – вона навіть мої речі в шафі перекладає. Каже, що я купую дешевий одяг, який соромно на плічки вішати поряд із речами Артема. Вона мені днями заявила, що мені треба вчитися правильних манер, а то Артему буде соромно зі мною в світ виходити.
– Соромно? – я зупинилася посеред кухні. – Артему соромно? Та якби не наше село, якби не наш город і не наш батько, який їм позичав до зарплати, коли Марта працювала на пів ставки, то де б той Артем зараз був? Чим би він харчувався, коли ріс?
– Я їй цього не нагадую, мамо. Я взагалі мовчу. Не хочу створювати конфліктів для Артема. Але мені так важко повертатися в той дім після роботи.
Я підійшла до доньки, обійняла її за голову і притиснула до себе. Серце калатало від гніву та невимовної образи.
Згадалися всі ті роки, коли я відривала від власної родини найкраще, щоб відправити в місто Марті. Мій чоловік Василь годинами ремонтував усе в її міській квартирі, коли в неї щось ламалося, і ніколи грошей не брав, бо ж «свої люди, бідна жінка сама дитину ростить».
І ось тепер ця бідна жінка виросла у своїх очах до міської аристократки, а мою дитину дорікає сільським життям?
– Ти повернешся в місто в неділю, Лідусю, – тихо, але твердо сказала я. – Але я поїду з тобою.
– Мамо, не треба скандалу… – злякано мовила донька.
– Ніякого скандалу не буде. Я просто хочу привезти своїй давній подрузі дещо з хатнього господарства. Нагадати їй смак нашого села.
Ці два дні вдома минули швидко. Ліда трохи трохи відтанула, допомогла мені по господарству, поралася в городі, але в її очах все одно залишалася ця тривожна тінь. В неділю вранці ми зібрали велику сумку. Я навмисно не складала туди нічого вишуканого. Поклала хліб на черні, шматок сала, банку солоних огірків.
Ми приїхали в місто під вечір. Артем був удома, він зрадів нашому приходу, кинувся допомагати нести сумку. Марта вийшла з вітальні повільно, у своєму шовковому халаті, з бігудями на голові. Вона посміхнулася, але посмішка ця була якоюсь натягнутою, сухою.
– Ой, Іро, ти якими вітрами? Не попереджала, що приїдеш, – мовила вона, протягуючи мені щоку для чисто формального цілунку.
– Та ось вирішила доньку провести, та й тебе провідати, Марто. Давно не бачилися, – сказала я, проходячи до передпокою.
Я зняла взуття, акуратно поставила його біля дверей і подивилася Марті просто в очі. Вона трохи зніяковіла під моїм поглядом, але швидко повернула собі той зверхній вираз обличчя, про який розповідала Ліда.
– Ну проходь, проходь. Тільки сумку ту на килим не став, там бруд може бути з автобуса, – зауважила вона, навмисно поглянувши на мій клунок.
– Нічого, Марто, пропилососиш, – відповіла я спокойним тоном і пройшла до кухні.
Ми сіли за стіл. Артем поставив чайник, Ліда почала діставати чашки. Марта сіла напроти мене, поправляючи рукава халата, і заговорила тим самим тоном, яким останнім часом спілкувалася з моєю донькою:
– Ти знаєш, Іро, Ліда у вас дівчина хороша, старанна. Але їй ще стільки всього треба вчитися. Все-таки міське життя вимагає іншого рівня, іншої поведінки. Вона у вас трохи… ну, простувата. Не вміє триматися в товаристві, не розуміє деяких елементарних речей.
Артем опустив очі і потягнувся за цукорницею. Ліда завмерла біля кухонного гарнітура з чайником у руках.
Я подивилася на Марту. Переді мною сиділа жінка з доглянутим обличчям, у гарній квартирі. І я згадала її тридцять років тому – перелякану, заплакану дівчину в старому пальтечку, яка сиділа на моєму ліжку в селі і не знала, як жити далі.
– Простувата, кажеш? – тихо перепитала я.
– Ну так, Іро. Ну ти ж сама розумієш, село є село. Там у вас інші звичаї, інші поняття про порядок і культуру. А Артем у мене з дитинства звик до міського побуту. За ним дівчата з хороших родин бігали. Нам треба, щоб і Ліда відповідала цьому рівню.
– Звикла до міського побуту, кажеш? – я посміхнулася, але в моїй посмішці не було й краплі тепла. – Марто, а ти пам’ятаєш той міський побут, коли Артемкові було п’ять років?
Марта тіпнулася і злегка змінила позу.
– Навіщо зараз згадувати те, що було колись? Часи були важкі…
– Е ні, Марто, давай згадаємо. Бо в тебе пам’ять, бачу, коротка стала. Ти забула, як щотижня чекала автобуса з нашого села? Як мій чоловік Василь привозив тобі мішки з картоплею, бо тобі не було за що дитину годувати? Забула, як ти в моєї матері в хаті три місяці жила, коли тебе рідна тітка на вулицю вигнала з твоїм міським вихованням?
На кухні запанувала тиша. Артем перестав мішати чай і здивовано подивився на матір, а потім на мене. Він явно не знав усіх подробиць того далекого часу.
– Іро, навіщо ти це зараз при дітях? – обличчя Марти взялося червоними плямами. – Ми тоді були молоді, допомагали одна одній…
– Допомагали? – я нахилилася ближче до неї. – Ні, Марто. Це наша родина тобі допомагала. Ми тебе з біди витягли, ми твого сина на ноги підняли, годували його, вдягали, поки ти на ноги ставала. Я слова тобі в житті не сказала, що ти чимось мені винна, бо вважала тебе сестрою. А ти тепер моїй дитині докоряєш, що вона із села? Що вона взуття не так ставить чи чашку не туди кладе?
– Я просто хочу, щоб у нашій хаті був порядок! – підвищила голос Марта, але її голос затремтів. – Я маю право вказувати невістці на її помилки!
– Помилки? Ліда закінчила інститут, працює, поважає тебе і мовчить, бо вихована так, як тобі й не снилося! Вона до тебе з повагою ставиться, а ти з неї служницю робиш та перед своїми коліжанками висміюєш? «Селючка», кажеш? А хто ж тоді ти сама, Марто? Звідки ти до нас приїхала в гуртожиток?
Марта відвернулася до вікна, її губи стиснулися в тонку лінію. Вона не чекала, що я скажу це все в очі, прямо і без прикрас.
– Мамо… – тихо мовив Артем, звертаючись до Марти. – Це правда? Тітка Іра вам так допомагала?
Марта мовчала, опустивши очі додолу. Вона не могла заперечити жодного мого слова, бо кожна деталь була правдою, яку вона так ретельно намагалася викреслити зі своєї пам’яті, створюючи собі образ корінної міської пані.
– Артеме, – звернулася я до зятя. – Ти хлопчик дорослий. Ви з Лідою одружені, маєте свою родину. Якщо вам важко жити разом із матір’ю, орендуйте куток. Моя донька не буде терпіти щодня ці докори за те, якою вона народилася. Ми її виростили в любові та повазі, і нікому не дозволимо її принижувати.
Я встала зі стільця, підійшла до Ліди і взяла її за руку. Донька дивилася на мене з вдячністю, в її очах більше не було тієї безпорадності, з якою вона приїхала до мене в село.
– Я їду додому, Лідусю. А ви вирішуйте самі, як вам жити далі. Але пам’ятай: наш дім для тебе завжди відкритий.
Я вийшла з кухні, не чекаючи, що відповість Марта. У передпокої я взулася, вдягла куртку і вийшла на сходи. Коли двері за мною зачинилися, я почула, як у квартирі почалася гучна розмова між Артемом та його матір’ю.
На автовокзалі я купила квиток на останній автобус до села. Сіла біля вікна, притулилася чолом до холодного скла і дивилася, як міські вогні повільно залишаються позаду, поступаючись місцем темряві сільських доріг.
