— Знаєш що, Тарасе? Забирайся геть! — не стрималася я, мій голос тремтів від обурення. — І забери свою маму, і Христину, і цю твою Вероніку! Аліменти залиш собі — я сама себе прогодую! І щоб я більше ніколи не бачила ні тебе, ні всю вашу сімейку! Ніколи!
Ще коли все тільки починалося, я відчувала, що стосунки з ріднею Тараса будуть складними. Моя свекруха, пані Марія, — владна жінка з вічним невдоволенням на обличчі й гострим язиком.
А Христина, сестра Тараса, — особа ще та: завжди доглянута, з викличним поглядом і презирством до тих, хто, на її думку, «нижчий» за статусом. Вони прийняли мене холодно, майже одразу. За що? Бо я увійшла в їхню сім’ю й «вкрала» Тараса.
— Наш Тарасик, наша вишенька! — любила нарікати пані Марія, ніби син належав лише їй і Христині.
Пані Марія добре знала собі ціну. Її чоловік, батько Тараса й Христини, був добрим і працьовитим, але без амбіцій. А вона завжди прагнула кращого.
Щоб здійснити мрію про розкіш, знайшла впливового любчика — старшого за віком чоловіка з посади в міській адміністрації. Завдяки йому жила в комфорті: дорогі сукні, закордонні подорожі, прикраси.
І все це — за рахунок чоловіка, який працював до ночі, не підозрюючи про її інтрижку.
Христина пішла шляхом матері. Після школи вступила на юридичний, отримала диплом, влаштувалася у велику фірму. Там швидко збагнула, що успіх залежить не від знань, а від уміння «правильно дружити».
Зрештою вона вийшла за бізнесмена середніх літ — не вродливого, зате заможного. Весілля було розкішним. Пані Марія сяяла від гордості.
— Оце я розумію — справжній вибір! — казала вона про Христину, натякаючи на мене. — Не те що деякі.
Для пані Марії Тарас заслуговував на багатшу, вродливішу, впливовішу наречену. А я для неї так і лишалася «сірою мишкою» — звичайною бухгалтеркою, яка збрала в неї синочка.
Тарас, звісно, був вродливим: високий, блакитноокий, із білявою шевелюрою. Мати й сестра мріяли знайти йому гідну партію. Але він обрав мене.
Інша дівчина пишалася б таким вибором. Та Тарас був занадто м’яким, залежним від чужої думки. Він закохався, і інших жінок для нього не існувало.
Весілля ми зіграли скромне. Я хотіла саме такого — щирого, людяного. А пані Марія, ховаючи роздратування за фальшивою усмішкою, шепотіла Христині:
— Могли б і краще. Не розумію, що він у ній знайшов.
Я старалася не зважати. Головне — Тарас поруч. Він любить, піклується, цінує. Принаймні так мені здавалося.
На відміну від Христини, я всього досягала працею. Може, не красуня, але в мені була своя привабливість — великі карі очі, густе волосся, струнка постать і розум, підтверджений червоним дипломом економічного факультету.
Мої батьки, прості шкільні вчителі, пишалися мною. Вони бачили в мені самостійну, перспективну дівчину. Та коли я привела Тараса додому, вони одразу відчули тривогу.
— Не пара тобі, Оленко, — зітхнула мама. — Його мати мені не сподобалася. І він якийсь слабкий. Під впливом у матері.
— А сестра його дивиться, як королева на слуг, — додав тато. — Гордовита, холодна. Не бачу в цьому доброго початку.
Але я відмахувалася:
— Що ви кажете? Тарас хороший. Він мене любить. А його мама й сестра — у них просто такий характер. Я звикну.
Батьки лише зітхнули. Вони знали, що впертість у мене від тата. Як за щось візьмуся — не зупиниш.
Тарас умів залицятися. Квіти щодня, серенади під вікном, романтичні прогулянки. Усе, як у кіно. Я розтанула. І погодилася стати його дружиною.
Пані Марія й Христина робили все, щоб відговорити Тараса.
— Подумай, Тарасику, — вмовляла мати. — Вона тобі не пара. Ти вартий кращого.
— Вона тебе використовує, братику, — шепотіла Христина.
Але Тарас не слухав. Він був закоханий. І одружився попри всіх — попри матір, сестру, долю.
Відразу після весілля він заявив:
— Тобі більше не треба працювати. Хочу, щоб ти була вдома. Вела господарство. Чекала на мене.
Я здивувалася. Мріяла про кар’єру, про справу, яка стане моєю. Але Тарас був непохитний.
— Я забезпечу тебе всім, — казав він. — Не турбуйся ні про що.
Я піддалася. Хотілося вірити, що він упорається. Що стане опорою. Що я буду щаслива, сидячи вдома. Як же я помилялася.
Спочатку все здавалося нормальним. Жили в моїй квартирі, що дісталася від діда. Тарас намагався допомагати, хоч і невміло. А пані Марія часто дзвонила, кликала Тараса до себе — «на мамині пиріжки». Я ревнувала, але терпіла. Не хотіла непорозумінь.
А потім почалося.
Пані Марія й Христина не пробачили мені. Образа засіла глибоко, і вони вирішили: це ще не кінець. Рано чи пізно я зникну з їхнього життя, а Тарас повернеться додому. Треба лише знайти йому «правильну» дружину.
Христина, працюючи юристкою, знайшла спосіб вплинути на брата. Якось познайомила його зі своєю подругою Веронікою. Висока, струнка, з довгим фарбованим волоссям і поглядом, сповненим зверхності. Усе в ній кричало про статус і впевненість.
— Познайомтеся, це Вероніка, — представила її Христина. — Моя близька подруга.
Порівняно зі мною, Вероніка була іншою. Не просто жінкою — ефектною картинкою. Вона сама створила свій образ, хоч батьки допомогли: відправили навчатися за кордон, купували дорогий одяг, платили за курси.
Далі — усе завдяки їй. Кар’єра в піар-агентстві складалася вдало, доходи тішили, зовнішність — бездоганна. Салони, спортзал, дизайнерський одяг — для Вероніки це було звичним ритмом.
З Христиною їх єднала давня дружба зі студентських часів. Обидві були амбітними, впевненими й жорсткими в оцінках інших. Обидві зневажали тих, хто, на їхню думку, «марнує себе» на побут.
Христина часто скаржилася Вероніці на брата й його дружину:
— Як же помилився мій братик Тарас!
Вероніка сміялася:
— Зате спокійно йому. А що їй: от він поруч, і все.
Христина зітхала:
— А міг би бути з кимось кращим. Наприклад, із тобою.
Ці слова зачепили Вероніку. Не тому, що вона закохалася — ні. Просто в голові клацнуло: чому б не спробувати? Тарас вродливий, хай і не мільйонер. Але з хорошої сім’ї, і пані Марія з Христиною перед нею пританцьовуватимуть. До того ж їй потрібен був партнер для світського іміджу. Доглянутий, стильний, фотогенічний.
Вероніка почала діяти. Часто бувала в пані Марії, знаючи, що Тарас там з’явиться. Розповідала йому про подорожі, світські вечірки, модні проекти.
Говорила легко, з блиском в очах, ніби запрошувала у свій світ. Тарас слухав, зачарований. Йому здавалося, що він потрапляє в казку — яскраву, дорогу, недосяжну.
Він навіть не помічав, як Вероніка підбирається ближче. І як уже вважає його своїм.
Я одразу відчула, що Вероніка небезпечна. У її погляді було щось хиже, зміїне. Вона, своєю чергою, теж не відчувала до мене симпатії. На першій зустрічі оглянула мене з ніг до голови й холодно процідила:
— Дуже приємно. Нарешті познайомилися.
Відтоді Тарас став частіше пропадати. Знаходив причини не брати мене, коли їхав до матері. Раніше допомагав по господарству, а тепер усе більше часу проводив із сестрою та її подругою.
— Мама просила допомогти, — казав він, коли я питала, куди він знову йде.
Але я відчувала: він каже неправду. Щось відбувається, чого я не розумію. Та сил спитати прямо не було. Я не хотіла тієї правди.
А потім сталося диво — я відчула, що при надії. Для мене це стало промінцем надії. Може, тепер усе зміниться?
Тарас тоді обійняв мене, говорив тепло, обіцяв бути поруч. Обіцяв, що все буде інакше.
— Уяви, — казав він, — у нас буде найщасливіша дитина в світі!
Але після появи сина Богдана все пішло не так. Тарас узагалі перестав ночувати вдома. То допомагає мамі, то в Христини ремонт, то Вероніка попросила поради. А я залишилася сама — з малюком, безсонними ночами й самотністю.
Коли він таки приходив, був втомлений, роздратований. Лягав спати, не поцілувавши мене й не глянувши на дитину.
Пані Марія й Христина теж не цікавилися малюком. Приїдуть, глянуть на онука чи племінника.
— Ой, лячно взяти, такий маленький, ще щось не так зроблю, — удавано здригалася пані Марія.
Христина ж фуркала:
— Не розумію, чого всі навколо нього гудуть. Дитина як дитина. Що тут такого?
Я дивувалася таким словам. Як можна так говорити про рідного?
— Христино, ти серйозно? Це ж твій племінник! — обурювалася я.
Вона лише відмахнулася.
— Ну, він же ще малий, — холодно мовила вона.
Тарас мовчав. Стояв осторонь, слухав усе це з кам’яним обличчям і не робив жодного жесту на захист сина.
Якось мені випала нагода підзаробити. Старий клієнт із попередньої роботи попросив допомогти зі звітом — платили добре. А гроші були потрібні, як повітря.
Тарас майже не приносив їх додому, усе більше залишаючись із матір’ю й сестрою. Але залишити Богдана було ні з ким.
— Пані Маріє, — обережно почала я, відчуваючи, що знову отримаю відмову, — чи могли б ви доглянути за Богданом пару годин? Мені треба по роботі. Лише на дві години.
Вона скривилася, наче їй запропонували мити підлогу.
— Ой, Оленко, ти що? — пирхнула вона. — У мене графік щільний! Сьогодні салон, потім подруги, потім косметолог. Я взагалі не вдома!
Я посміхнулась, стримуючи сльози.
— Може, тоді Христина? — не здалася я. — У неї ж вихідний. Христино, прошу.
Сестра Тараса закотила очі.
— Ти при своєму розумі? Я у вихідний відпочивати хочу, а не з твоєю дитиною возитися. Вибач, якщо що.
Невже вони справді так думають? Невже в цих жінок немає душі?
— Це ж ваш онук! Ваш племінник!
— Ну і що? — знизала плечима пані Марія. — Це ж твоя дитина, не наша.
Сухо подякувала, ледь чутно:
— Гаразд. Зрозуміла. Дякую за допомогу.
Вийшовши з їхньої квартири, я не стримала сліз. Як можна бути такими до рідних? Як можна ігнорувати онука? Хотілося зникнути, щоб більше їх не бачити.
Того дня я відмовилася від підробітку. Тарас навіть не спитав, чому я не поїхала. Просто пройшов повз, занурений у свої справи.
Тієї ночі я вперше чесно зізналася собі: моє життя котиться в прірву. Я сама. Цілком сама. Ніхто не допоможе. Тільки я і Богдан. І заради нього я мушу стати сильнішою.
Я впораюся. Хай як важко — я вистою. І колись покажу цій сімейці, хто насправді сильніший, розумніший і потрібніший. Нехай тільки дочекаються.
А незабаром сталося те, що остаточно зруйнувало мої ілюзії. Я випадково почула, як Тарас розмовляє по телефону з Веронікою.
— Так, люба, — казав він із ніжністю, якої ніколи не було в його голосі до мене, — я скоро приїду. Мама напекла пиріжків, Христина сказала, що ти теж будеш.
Земля знову пішла з-під ніг.
— Тарасе, куди ти зібрався? — спитала я, коли він закінчив розмову.
— До мами, — коротко відповів він, навіть не глянувши на мене.
— А як же я? А Богдан? — мій голос тремтів. — Коли ти востаннє грався з сином? Коли ти хоч чимось допоміг мені?
Тарас зло всміхнувся:
— Це ти в усьому винна, Оленко. Сама напросилася в нашу сім’ю — тепер розбирайся.
— У вашу сім’ю? — перепитала я, не вірячи вухам. — Ти називаєш їх сім’єю?
Тарас насупився, його обличчя почервоніло від обурення.
— Замовкни! — гаркнув він. — Я йду!
Я застигла.
— Куди?
— До Вероніки, — твердо відповів він. — Вона мене розуміє. Вона мене любить.
Коли він пішов, я залишилася серед порожніх стін і холодної тиші.
Христина й пані Марія сприйняли розлучення з полегшенням. Вони очікували на нову невістку і я у їхніх очах давно не існувала. .
Минуло кілька років.
Я працювала невтомно, щоб дати Богданові все, на що він заслуговує. У стосунки не вступала — не довіряла чоловікам. У моєму житті була одна людина, заради якої я жила: син.
Аліменти Тарас так і не платив. Але я не просила. Обрала інший шлях — той, де не треба залежати від чужих обіцянок.
Якось на вулиці я зустріла Христину. Вона виглядала, наче з обкладинки журналу: модна сумка, стильний костюм, на пальці — дороге кільце. І животик уже помітний.
— Ну як ти? — глузливо почала вона. — Чула, Тарас із Веронікою розійшлися. Тепер він знову з мамою живе.
Я байдуже знизала плечима.
— Мені байдуже, — спокійно відповіла я. — Це більше не мої проблеми.
— А ти так і не вийшла заміж? — єхидно спитала Христина.
Я всміхнулася.
— А навіщо? Мені й самій добре.
Христина презирливо скривилася:
— Побачимо, як ти заспіваєш через десять років.
Я не відповіла. Я знала просту істину: щастя не в обручці на пальці. Є син, заради якого ти здатна на все. Є життя: спокійне і розмірене. Є улюблена справа, яка приносить не тільки заробіток, але й задоволення. відчуття реалізованості.
А через десять років? Я й через десять років скажу, що щаслива. Просто тим, що не є частиною їхньої сім’ї. А життя у кожного своє, і щастя у кожного різне.
Чи не так?
Головна картинка ілюстративна.