— Знаєш що, Тарасе? Забирайся! — не стрималася я, мій голос тремтів від обурення. — І забери свою маму, і Христину, і цю твою Вероніку! Аліменти залиш собі — я сама себе прогодую! І щоб я більше ніколи не бачила ні тебе, ні всю вашу сімейку! Ніколи!

— Знаєш що, Тарасе? Забирайся геть! — не стрималася я, мій голос тремтів від обурення. — І забери свою маму, і Христину, і цю твою Вероніку! Аліменти залиш собі — я сама себе прогодую! І щоб я більше ніколи не бачила ні тебе, ні всю вашу сімейку! Ніколи!

Ще коли все тільки починалося, я відчувала, що стосунки з ріднею Тараса будуть складними. Моя свекруха, пані Марія, — владна жінка з вічним невдоволенням на обличчі й гострим язиком.

А Христина, сестра Тараса, — особа ще та: завжди доглянута, з викличним поглядом і презирством до тих, хто, на її думку, «нижчий» за статусом. Вони прийняли мене холодно, майже одразу. За що? Бо я увійшла в їхню сім’ю й «вкрала» Тараса.

— Наш Тарасик, наша вишенька! — любила нарікати пані Марія, ніби син належав лише їй і Христині.

Пані Марія добре знала собі ціну. Її чоловік, батько Тараса й Христини, був добрим і працьовитим, але без амбіцій. А вона завжди прагнула кращого.

Щоб здійснити мрію про розкіш, знайшла впливового любчика — старшого за віком чоловіка з посади в міській адміністрації. Завдяки йому жила в комфорті: дорогі сукні, закордонні подорожі, прикраси.

І все це — за рахунок чоловіка, який працював до ночі, не підозрюючи про її інтрижку.

Христина пішла шляхом матері. Після школи вступила на юридичний, отримала диплом, влаштувалася у велику фірму. Там швидко збагнула, що успіх залежить не від знань, а від уміння «правильно дружити».

Зрештою вона вийшла за бізнесмена середніх літ — не вродливого, зате заможного. Весілля було розкішним. Пані Марія сяяла від гордості.

— Оце я розумію — справжній вибір! — казала вона про Христину, натякаючи на мене. — Не те що деякі.

Для пані Марії Тарас заслуговував на багатшу, вродливішу, впливовішу наречену. А я для неї так і лишалася «сірою мишкою» — звичайною бухгалтеркою, яка збрала в неї синочка.

Тарас, звісно, був вродливим: високий, блакитноокий, із білявою шевелюрою. Мати й сестра мріяли знайти йому гідну партію. Але він обрав мене.

Інша дівчина пишалася б таким вибором. Та Тарас був занадто м’яким, залежним від чужої думки. Він закохався, і інших жінок для нього не існувало.

Весілля ми зіграли скромне. Я хотіла саме такого — щирого, людяного. А пані Марія, ховаючи роздратування за фальшивою усмішкою, шепотіла Христині:

— Могли б і краще. Не розумію, що він у ній знайшов.

Я старалася не зважати. Головне — Тарас поруч. Він любить, піклується, цінує. Принаймні так мені здавалося.

На відміну від Христини, я всього досягала працею. Може, не красуня, але в мені була своя привабливість — великі карі очі, густе волосся, струнка постать і розум, підтверджений червоним дипломом економічного факультету.

Мої батьки, прості шкільні вчителі, пишалися мною. Вони бачили в мені самостійну, перспективну дівчину. Та коли я привела Тараса додому, вони одразу відчули тривогу.

— Не пара тобі, Оленко, — зітхнула мама. — Його мати мені не сподобалася. І він якийсь слабкий. Під впливом у матері.

— А сестра його дивиться, як королева на слуг, — додав тато. — Гордовита, холодна. Не бачу в цьому доброго початку.

Але я відмахувалася:

— Що ви кажете? Тарас хороший. Він мене любить. А його мама й сестра — у них просто такий характер. Я звикну.

Батьки лише зітхнули. Вони знали, що впертість у мене від тата. Як за щось візьмуся — не зупиниш.

Тарас умів залицятися. Квіти щодня, серенади під вікном, романтичні прогулянки. Усе, як у кіно. Я розтанула. І погодилася стати його дружиною.

Пані Марія й Христина робили все, щоб відговорити Тараса.

— Подумай, Тарасику, — вмовляла мати. — Вона тобі не пара. Ти вартий кращого.

— Вона тебе використовує, братику, — шепотіла Христина.

Але Тарас не слухав. Він був закоханий. І одружився попри всіх — попри матір, сестру, долю.

Відразу після весілля він заявив:

— Тобі більше не треба працювати. Хочу, щоб ти була вдома. Вела господарство. Чекала на мене.

Я здивувалася. Мріяла про кар’єру, про справу, яка стане моєю. Але Тарас був непохитний.

— Я забезпечу тебе всім, — казав він. — Не турбуйся ні про що.

Я піддалася. Хотілося вірити, що він упорається. Що стане опорою. Що я буду щаслива, сидячи вдома. Як же я помилялася.

Спочатку все здавалося нормальним. Жили в моїй квартирі, що дісталася від діда. Тарас намагався допомагати, хоч і невміло. А пані Марія часто дзвонила, кликала Тараса до себе — «на мамині пиріжки». Я ревнувала, але терпіла. Не хотіла непорозумінь.

А потім почалося.

Пані Марія й Христина не пробачили мені. Образа засіла глибоко, і вони вирішили: це ще не кінець. Рано чи пізно я зникну з їхнього життя, а Тарас повернеться додому. Треба лише знайти йому «правильну» дружину.

Христина, працюючи юристкою, знайшла спосіб вплинути на брата. Якось познайомила його зі своєю подругою Веронікою. Висока, струнка, з довгим фарбованим волоссям і поглядом, сповненим зверхності. Усе в ній кричало про статус і впевненість.

— Познайомтеся, це Вероніка, — представила її Христина. — Моя близька подруга.

Порівняно зі мною, Вероніка була іншою. Не просто жінкою — ефектною картинкою. Вона сама створила свій образ, хоч батьки допомогли: відправили навчатися за кордон, купували дорогий одяг, платили за курси.

Далі — усе завдяки їй. Кар’єра в піар-агентстві складалася вдало, доходи тішили, зовнішність — бездоганна. Салони, спортзал, дизайнерський одяг — для Вероніки це було звичним ритмом.

З Христиною їх єднала давня дружба зі студентських часів. Обидві були амбітними, впевненими й жорсткими в оцінках інших. Обидві зневажали тих, хто, на їхню думку, «марнує себе» на побут.

Христина часто скаржилася Вероніці на брата й його дружину:

— Як же помилився мій братик Тарас!

Вероніка сміялася:

— Зате спокійно йому. А що їй: от він поруч, і все.

Христина зітхала:

— А міг би бути з кимось кращим. Наприклад, із тобою.

Ці слова зачепили Вероніку. Не тому, що вона закохалася — ні. Просто в голові клацнуло: чому б не спробувати? Тарас вродливий, хай і не мільйонер. Але з хорошої сім’ї, і пані Марія з Христиною перед нею пританцьовуватимуть. До того ж їй потрібен був партнер для світського іміджу. Доглянутий, стильний, фотогенічний.

Вероніка почала діяти. Часто бувала в пані Марії, знаючи, що Тарас там з’явиться. Розповідала йому про подорожі, світські вечірки, модні проекти.

Говорила легко, з блиском в очах, ніби запрошувала у свій світ. Тарас слухав, зачарований. Йому здавалося, що він потрапляє в казку — яскраву, дорогу, недосяжну.

Він навіть не помічав, як Вероніка підбирається ближче. І як уже вважає його своїм.

Я одразу відчула, що Вероніка небезпечна. У її погляді було щось хиже, зміїне. Вона, своєю чергою, теж не відчувала до мене симпатії. На першій зустрічі оглянула мене з ніг до голови й холодно процідила:

— Дуже приємно. Нарешті познайомилися.

Відтоді Тарас став частіше пропадати. Знаходив причини не брати мене, коли їхав до матері. Раніше допомагав по господарству, а тепер усе більше часу проводив із сестрою та її подругою.

— Мама просила допомогти, — казав він, коли я питала, куди він знову йде.

Але я відчувала: він каже неправду. Щось відбувається, чого я не розумію. Та сил спитати прямо не було. Я не хотіла тієї правди.

А потім сталося диво — я відчула, що при надії. Для мене це стало промінцем надії. Може, тепер усе зміниться?

Тарас тоді обійняв мене, говорив тепло, обіцяв бути поруч. Обіцяв, що все буде інакше.

— Уяви, — казав він, — у нас буде найщасливіша дитина в світі!

Але після появи сина Богдана все пішло не так. Тарас узагалі перестав ночувати вдома. То допомагає мамі, то в Христини ремонт, то Вероніка попросила поради. А я залишилася сама — з малюком, безсонними ночами й самотністю.

Коли він таки приходив, був втомлений, роздратований. Лягав спати, не поцілувавши мене й не глянувши на дитину.

Пані Марія й Христина теж не цікавилися малюком. Приїдуть, глянуть на онука чи племінника.

— Ой, лячно взяти, такий маленький, ще щось не так зроблю, — удавано здригалася пані Марія.

Христина ж фуркала:

— Не розумію, чого всі навколо нього гудуть. Дитина як дитина. Що тут такого?

Я дивувалася таким словам. Як можна так говорити про рідного?

— Христино, ти серйозно? Це ж твій племінник! — обурювалася я.

Вона лише відмахнулася.

— Ну, він же ще малий, — холодно мовила вона.

Тарас мовчав. Стояв осторонь, слухав усе це з кам’яним обличчям і не робив жодного жесту на захист сина.

Якось мені випала нагода підзаробити. Старий клієнт із попередньої роботи попросив допомогти зі звітом — платили добре. А гроші були потрібні, як повітря.

Тарас майже не приносив їх додому, усе більше залишаючись із матір’ю й сестрою. Але залишити Богдана було ні з ким.

— Пані Маріє, — обережно почала я, відчуваючи, що знову отримаю відмову, — чи могли б ви доглянути за Богданом пару годин? Мені треба по роботі. Лише на дві години.

Вона скривилася, наче їй запропонували мити підлогу.

— Ой, Оленко, ти що? — пирхнула вона. — У мене графік щільний! Сьогодні салон, потім подруги, потім косметолог. Я взагалі не вдома!

Я посміхнулась, стримуючи сльози.

— Може, тоді Христина? — не здалася я. — У неї ж вихідний. Христино, прошу.

Сестра Тараса закотила очі.

— Ти при своєму розумі?  Я у вихідний відпочивати хочу, а не з твоєю дитиною возитися. Вибач, якщо що.

Невже вони справді так думають? Невже в цих жінок немає душі?

— Це ж ваш онук! Ваш племінник!

— Ну і що? — знизала плечима пані Марія. — Це ж твоя дитина, не наша.

Сухо подякувала, ледь чутно:

— Гаразд. Зрозуміла. Дякую за допомогу.

Вийшовши з їхньої квартири, я не стримала сліз. Як можна бути такими  до рідних? Як можна ігнорувати онука? Хотілося зникнути, щоб більше їх не бачити.

Того дня я відмовилася від підробітку. Тарас навіть не спитав, чому я не поїхала. Просто пройшов повз, занурений у свої справи.

Тієї ночі я вперше чесно зізналася собі: моє життя котиться в прірву. Я сама. Цілком сама. Ніхто не допоможе. Тільки я і Богдан. І заради нього я мушу стати сильнішою.

Я впораюся. Хай як важко — я вистою. І колись покажу цій сімейці, хто насправді сильніший, розумніший і потрібніший. Нехай тільки дочекаються.

А незабаром сталося те, що остаточно зруйнувало мої ілюзії. Я випадково почула, як Тарас розмовляє по телефону з Веронікою.

— Так, люба, — казав він із ніжністю, якої ніколи не було в його голосі до мене, — я скоро приїду. Мама напекла пиріжків, Христина сказала, що ти теж будеш.

Земля знову пішла з-під ніг.

— Тарасе, куди ти зібрався? — спитала я, коли він закінчив розмову.

— До мами, — коротко відповів він, навіть не глянувши на мене.

— А як же я? А Богдан? — мій голос тремтів. — Коли ти востаннє грався з сином? Коли ти хоч чимось допоміг мені?

Тарас зло всміхнувся:

— Це ти в усьому винна, Оленко. Сама напросилася в нашу сім’ю — тепер розбирайся.

— У вашу сім’ю? — перепитала я, не вірячи вухам. — Ти називаєш їх сім’єю?

Тарас насупився, його обличчя почервоніло від обурення.

— Замовкни! — гаркнув він. — Я йду!

Я застигла.

— Куди?

— До Вероніки, — твердо відповів він. — Вона мене розуміє. Вона мене любить.

Коли він пішов, я залишилася серед порожніх стін і холодної тиші.

Христина й пані Марія сприйняли розлучення з полегшенням. Вони очікували на нову невістку і я у їхніх очах давно не існувала. .

Минуло кілька років.

Я працювала невтомно, щоб дати Богданові все, на що він заслуговує. У стосунки не вступала — не довіряла чоловікам. У моєму житті була одна людина, заради якої я жила: син.

Аліменти Тарас так і не платив. Але я не просила. Обрала інший шлях — той, де не треба залежати від чужих обіцянок.

Якось на вулиці я зустріла Христину. Вона виглядала, наче з обкладинки журналу: модна сумка, стильний костюм, на пальці — дороге кільце. І животик уже помітний.

— Ну як ти? — глузливо почала вона. — Чула, Тарас із Веронікою розійшлися. Тепер він знову з мамою живе.

Я байдуже знизала плечима.

— Мені байдуже, — спокійно відповіла я. — Це більше не мої проблеми.

— А ти так і не вийшла заміж? — єхидно спитала Христина.

Я всміхнулася.

— А навіщо? Мені й самій добре.

Христина презирливо скривилася:

— Побачимо, як ти заспіваєш через десять років.

Я не відповіла. Я знала просту істину: щастя не в обручці на пальці. Є син, заради якого ти здатна на все. Є життя: спокійне і розмірене. Є улюблена справа, яка приносить не тільки заробіток, але й задоволення. відчуття реалізованості.

А через десять років? Я й через десять років скажу, що щаслива. Просто тим, що не є частиною їхньої сім’ї. А життя у кожного своє, і щастя у кожного різне.

Чи не так?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page