Знаєте, коли моя бабуся сказала, що хоче оновити квартиру, я з чоловіком без вагань погодилася допомогти. Ми з нею завжди були близькими, і вона не раз казала, що її квартира одного дня стане моєю.
Її слова звучали щиро, і я жодного разу не сумнівалася в їхній правдивості. До того ж, бабуся була вже немолодою і часто потребувала допомоги, тож я раділа, що ми можемо зробити для неї щось хороше.
Ми вирішили почати з найголовнішого — санвузла, адже він був у плачевному стані. Старі труби, кахлі ще з радянських часів, хоч хороша, але стара металева ванна — усе це потрібно було замінити.
Чоловік займався організацією, шукав майстрів, а я вибирала матеріали й меблі. Ми виклалися на повну, адже хотіли зробити все якісно.
Бабуся дуже раділа, дивлячись, як оновлюється її житло, й постійно повторювала, що квартира залишиться мені. Це мотивувало нас ще більше.
Санвузол був завершений, і ми взялися за кухню. Там довелося замінити буквально все — від плитки на стінах до меблів. Ми обрали сучасний стиль, нову техніку, зручне планування.
Після кухні оновили вітальню. Бабуся була щаслива, і це було для нас головним. У результаті ми витратили не лише багато грошей, але й сил і часу.
У квартирі залишився лише передпокій, але ми вирішили поки що його відкласти — просто не вистачило ресурсів. Та й бабуся ставала все слабшою.
На жаль, бабусі не стало уже через кілька місяців. Це був важкий час для всієї родини. Організацією прощання зайнялась я. Про те, кому буде її житло ми ніколи і не говорили.
Я думала, що все зрозуміло, адже бабуся завжди казала, що та квартира буде моєю. Саме я була поруч останні роки, я доглядала, я оплатила її перебування у стаціонарі, прощання. Але на нас чекало несподіване відкриття.
З’ясувалося, що ще кілька років тому бабуся оформила дарчу на мого брата. Коли це стало відомо, я дар мови втратила. Як так? Чому вона мені нічого не сказала?
Усе, що я могла згадати, — це її слова про те, що квартира належатиме мені. Тобто, вона мені обіцяла, вона дивилась мені в очі, бачила, як ми вкладаємось у все і мовчала.
Брат був у курсі звісно ж, тож одразу заїхав до квартири. Він не став навіть формально говорити зі мною чи дякувати за зроблений ремонт.
Більше того, він ніби й забув, кому насправді належали вся нова техніка й меблі. От просто, ніби як господар повернувся у свій дім.
Це було дуже неприємно. Я намагалася пояснити йому, скільки сил і грошей ми вклали в цей ремонт, але він лише посміхнувся:
— Це ваші відносини з бабусею. Я до чого? Мало що вона кому говорила?
І, знаєте, формально він мав рацію. Ми справді не мали нічого окрім обіцянок бабусі.
Найбільше мене вразила одна розмова. Одного дня брат зателефонував і цілком серйозно запитав, коли ми нарешті завершимо ремонт у передпокої.
— Нам незручно так жити, — сказав він. — Може, ви все-таки доробите те, що почали?
Я не могла повірити, що він вважає це нормальним — просити нас закінчити ремонт у квартирі, яка вже стала його. Чоловік аж чай вилив коли почув слова мого брата.
Я більше не спілкуюся з братом. Ні, я не тримаю зла, але й не хочу мати з ним нічого спільного. Для мене це був складний досвід, як і для мого чоловіка. наші стосунки зіпсувались, я бачу що він ображений і чомусь саме на мене.
Але чого я не можу зрозуміти, так це бабусі своєї. Як так можна?
Головна картинка ілюстративна.
