Зійшлися ми вдівцями, обом за п’ятдесят, але діти не розуміють, що наше життя не скінчилося, а лише пройшло свою середину.
У мене дітей не було. Прожили з моїм чоловіком тридцять років, але так і не спромоглися мати маленьку рідну людину. В ті роки аж такого лікування не було, та й ми не дуже ходили, а тепер, коли прогрес пішов вперед, то, може, і була б дитинка, але вже не ті роки.
Отак ми й були добрими хрещеними батьками, добрими родичами для племінників та племінниць. Доволі добре жили – все в порядку і хата, й город, господарка.
Але відколи його не стало, то я те все розпродала і маю город невеликий, мені вистачить.
Коли жили з чоловіком, то ми дозволяли собі й на курорт поїхати та відпочити з кумами. От і того року куми мене кличуть з собою.
– Та я не хочу, коли з Семеном їздили, то хоч цікаво було, а тепер що, – кажу я.
– Та за компанію, що ти будеш в тій хаті сидіти, – каже кума Галя, – Ми тобі знайдемо компаньйона.
– Ой, ще пів року не пройшло, а ви мені компаньйона шукаєте, – розізлилася я.
– Та він теж вдівець, чого окремо гризтися, коли можна просто добре відпочити. Ми що вас сватаємо?
Насправді вони сватали, про що знали і я, і той чоловік. Ми й поїхали і Вітя виявився доволі приємним та компанійським. Якогось продовження я не хотіла, але ми додали один одного в друзі в соціальній мережі і стали жити знову. Час від часу переписувалися і на тому було все.
Цього року куми мої одружували сина і запросили й мене:
– То буде таке невеличке весілля, бо не той час, але молода хоче бути в весільній сукні, то вже мусили й весілля робити.
Там я знову зустріла Вітю і ми вже як добрі знайомі сиділи поруч і танцювали. Тепер все було більш приємно і я вже дивилася на нього іншими очима, як і він.
Отак ми й почали вже й зідзвонюватися і в гості він до мене приїжджав, а далі запропонував зійтися.
Вітя переїхав до мене, бо жив коло нього син з невісткою і ми отак собі почали жити, поки на віру, але я думала з часом і до одруження дійде.
І от почала я помічати, що Вітя взагалі не дає грошей мені на господарку. Звичайно, що він дає мені кілька тисяч, як він каже «на продукти» і все. Всі комунальні платежі на мені, якщо щось треба поремонтувати, як от пральна машинка – я плачу.
А недавно почало затікати з даху до хати і виявилося, що треба поміняти дах.
Я й кажу Віктору, що не маю всієї суми аби це зробити, то чи не міг би й він дати грошей.
– Добре, я тобі дам. Але ти мені потім віддаш, – каже.
А мені наче хто в обличчя… Як віддаш?
– Але ж і ти тут живеш, – кажу, – Тобі на голову най капає?
– Але я тут живу недавно і не знати, як нам далі піде, а ти мала давно про заміну даху подумати, – каже.
От ми й посварилися, бо я йому сказала, що так не робиться – якщо ми живемо, то живемо до старості, а не бігати від вдівиці до молодиці.
Пішов він додому, але видно було, що там його не дуже добре зустріли, бо за якийсь час приходить назад і давай жалітися:
– Я їм по пів зарплати давав та подарунки аби мав змогу до своєї хати вернутися. Та я весь газ, дрова і світло платив, та давав на все, що просили. А вони мені тепер кажуть аби я йшов туди, де був.
І що мені тепер робити? Бо тримати його біля себе отак за сині очі я не планую. І думаю, що він і далі буде туди віддавати всі гроші.
Фото Ярослава Романюка.
