fbpx

Знаєте, раз на рік і палиця стріляє. Так незручно вийшло, я ж йому з подругами всі кістки перемила і то вам скажу по ділу, а тут таке!

Ми з чоловіком живемо разом вже двадцять три роки, зійшлися, коли нам було за тридцять і збудували міцну родину. Бог не дав нам діток, тому ми живемо один заради одного і в своє задоволення.

Але останнім часом я стала помічати, що чоловік потроху з людини перетворюється на бозна-що.

Знаєте, ми зійшлися в зрілому віці, коли вже вмієш свої недоліки приховувати, тримати під контролем емоції і бажання. Але з кожним днем я бачу, що чоловік починає забувати всі манери: то нахляпає на столі і не зітре за собою, накришить аж на підлогу, чавкає…

А недавно сталося таке, що мені навіть не хочеться на нього дивитися: прийшов з роботи, а я вже приготувала вечерю, і одразу на кухню їсти, але взяв і зняв сорочку аби не захляпати. Я заходжу, а то така картина: він дуже в тілі, спітнів, наминає, по бороді тече… про запах мовчу, наче на жарі цілий день…

Ну просто неможливо!

Зазвичай, він старається прийти з роботи, помитися і тоді до столу, а тоді, то було щось ну дуже.

І вже мені та картина перед очима, що я не хочу поруч з ним і спати. У нас до того вже було не дуже, а тепер вже й я інтерес всякий втратила.

І от пішла я до подруг аби свої жалі їм вилити і, щоб мені поспівчували. Але ж як ти впхнешся в ту чергу співчуття, коли одна плачеться на одне, а друга на інше.

– Добре тобі, ти чоловіка маєш, а мій он бігає до однієї з роботи і думає, що я не знаю. Вже сивина на голові, а йому ж не йдеться! Що свати наші скажуть, як дізнаються? І як я має на це все реагувати аби й родину зберегти і, щоб не тріснути від злості?, – каже Людмила.

– Добре тоді, а мого хоч забирайте, ледаря такого! Все життя веселився та гуляв, а тут навіть пенсії людської не матиме! За що я його маю годувати до кінця свого життя? Що він мені доброго зробив в житті? Та він мене гриз і тепер ще й догризе, – жаліється Люба.

– Ой, дівчата, – кажу я, – А мій чоловік ну просто перетворюється на казна-що! Скоро буде хрюкати чи як мені це розуміти? Я жінка хоч куди. Я ще любові хочу та ласки, а ж уже нема. То куди мені діватися і як чоловіка нарозумити, коли я вже й сама на нього дивитися не хочу. А як згадаю, як ми колись любилися…

Отак ми одна одній душу виливали та одна одну розраджували. І тут мої дівчата й кажуть:

– А давай ми твого провчимо! Прийдемо до тебе в гості, ти нас пригостиш. А ми йому й будемо зауваження робити, якщо він буде й далі себе так вести!

Я подумала, що як я не можу в очі сказати, то хай подруги скажуть. І запросила їх в гості одразу – а що я буду відкладати своє життя, якщо його й так не багато залишилося?

Привела я їх в квартиру, відчинила двері і обімліла: стоїть мій Богдан в сорочці випрасуваній з квітами і якось розгублено кліпає на нас.

– Вірочко, – каже. – Я думав ти сама будеш…

Я теж кліпаю, а дівчата вже й шкіряться. Пішли ми на кухню на гостину, а він й торт купив і чаю приготував.

Сидимо, чаюємо і все так чинно і благородно, що мені аж хочеться закричати: чавкай! Дівчата переглядаються, що Віра геть розум втратила – чоловіка обмовляє.

Пішли вони і ще мені шипіли, що то я маю голову провітрити. Ну. Я вже руки в боки і до Богдана, а він такий:

– Я думав, ти пішла до когось, бо я останнім часом дуже втомлений, ти ж знаєш, як на мене літо діє… Я ж заради тебе готовий на все…

Ну, дивлюся, такий гарний… Навіть волосся на вухах постриг… ну… З дівчатами якось незручно вийшло, але ж хоч здогадався раз за все своє життя!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page