Знаєте, свекруха мене ніколи не любила та не жаліла, а тепер ще й в моє життя пхається. Коли вона мені по-суті чужа людина. Чомусь не хоче аби я була щаслива

Коли Іван привів мене знайомитися з його мамою, то та на голос сказала, що він вартий кращу жінку мати.

– Що ти в ній знайшов? То треба було з чужого села брати аж таку? В нас кращої не було?

Мені хотілося вже втекти з хати, але Іван сказав матері, що мене любить і ми будемо жити в місті. Це ще більше її розізлило.

– Як? А хата ця кому буде? Для кого ми з батьком її будували, здоров’я своє тратили? Га?

І отак вона мені того й не пробачила, що й сина в місто забрала і не приїжджала часто. Я Івана радо пускала додому, але сама їздила дуже рідко, тим більше, що мої батьки радо приймали Івана і наших дітей. Звичайно, якби вона при першій зустрічі повелася бодай привітно, то я б теж робила кроки на зустріч.

І ось ми прожили з Іваном сімнадцять років, як він почав танути на очах. Нічого не допомогло і він пішов у засвіти. Я в сорок шість років залишилася сама. Так, сама, бо діти вже й не бували вдома, рідко телефонували і рідко приїжджали. Що хотіти з двох хлопців?

І отак я вже й не знала, що мені робити зі своїм життям, куди дітися, чим зайнятися, для кого працювати…

Мама переїхала до мене і дуже мене підтримувала, подруги також старалися кудись зі мною піти чи до мене прийти. І отак потроху я змирилася з долею.

А потім – закохалася! Не думала, що в моєму віці це можливо, але я полюбила щиро і всім серцем, наче й ніколи не мала я чоловіка. Мирон так само за мною ходить і каже, що пора нам одружитися, бо ми люди вже зрілі і маємо думати про майбутнє.

І ось тут колишня свекруха й згадала про мене. Не знаю, де вона й мій номер дістала, бо мені здавалося, що вона ні разу до мене й не дзвонила.

– Ти як себе ведеш?,- почала вона, – Івана лиш два роки як нема, а ти по місту милуєшся у всіх на очах? Ти совість маєш? Та Іван там спокою не має, як все те бачить, що ти твориш!

Вона говорила і говорила, а я не знала, що й сказати у своє виправдання, бо правду вона каже, Іванові не приємно, що я знову щаслива.

– Мироне, нам не варто бути разом. Свекруха моя телефонувала і вона правду каже…

– Слухай, я не планую це припиняти. Чого? Так, вона переживає, бо то її син. Але хіба ти сама не казала, як вона до тебе ставилася? Як все ваше життя просила сина приїхати, а сама в гості звала різних жінок і лишала їх наодинці? Все робила для того аби ти не була щаслива і тепер так само робить.

Так, це було правдою. Як тільки Іван приїздив до неї, то вона запрошувала в гості його колишніх дівчат під різними приводами і лишала їх самих. Іван з того так жартував і я теж раділа, що мій чоловік мені вірний. І вона не дивилася на те, що у нас тоді була вже дитина, тільки після другого сина вона якось заспокоїлася зі сватанням.

Я наважилася на те, щоб жити з Мироном і не пошкодувала, бо тепер маю рідну людину поруч, спішу з роботи до нього, думаю на роботі про нього. Хлопці мої його прийняли, звичайно, що батьком не кличуть. Але думаю, що онуки будуть його дідусем таки звати.

А свекруха й далі живе минулим, як бачить, що я йду до Івана, то обходить мене стороною, а потім мої квіти викидає… Може, їй перейде?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page