Ой, як пригадаю, як Люба мені плакалася, що син її взяв собі дружину з дитиною і не порадився з нею, а лиш поставив перед фактом.
– То хіба дівчат нема, що ти чужу дитину ще маєш годувати?, – казала вона йому.
Але ж де хлопець та послухає, а та Ірина знала чим приманити його, от той вже собі думав, що любить страшно.
Люба з перших секунд того не хотіла терпіти, як її дитину використовують, просто використовують.
– Та ти б подивилася, Олю, скільки та дитина їсть! Як добрий косар! Він з’їсть цілу тарілку з горою макарони з м’ясом і ще заглядає, що то він не наївся. А потім шукає чи є щось солодке! А як нема солодкого, то просить чаю, а тоді кидає туди чотири ложки цукру! Я вже їй кажу, що дитина так не має їсти, а вона давай моєму Антончику жалітися, що я її дитині шматка хліба шкодую…
І отак налаштовувала проти матері сина ота Ірина. І так викрутила, що вони пішли знімати квартиру і тепер Ігор мало того, що на заводі робив, то ще мусив таксувати по ночах.
А вона лиш собі вдома сиділа та сина свого годувала.
– Ти його бачиш, Олю, – казала вона мені, – То хіба така мала дитина має бути така? А вона в хаті лиш сидить, бо бачте, їй не можна трудитися, бо вона при надії… Лиш мій син висох на нитку, а вони обоє лиш жирують…
Звичайно, що Люба була рада появі свого онука і дуже гарну суму принесла на подарунок, але то хіба хтось поцінував?
– Кинула конверта до усіх, наче я двісті гривень принесла, добре, що я тоді сина за руку і показала конверт і кажу, то від нас з батьком. Щоб він знав, що ми онука не забудемо. То хоч син подякував, а так би був і не знав за наш подарунок.
З роками між ними відносини тільки ускладнювалися, бо й між собою Ірина та Антон почали жити гірше, а Люба сина підтримувала в тому аби він забрав онука і знайшов собі гідну жінку.
– Сину, ми тебе приймемо з Максимком. Ти не переживай. А вона хай з першим живе, вона не пропаде, не переживай…
І знаєте, як Любі було гірко ходити до сина та його перепрошувати. Коли Ірина в чергове робила клопіт на тому, що вона не подарувала старшому синові подарунок.
– Антончику, то не мій онук… У нього є дідусі і бабусі, то хай йому й дарують. У мене пенсія невелика, мені лиш би на себе та Максимчика стало, а вона що ще з мене хоче?
З роками Люба не молоділа і мала купу болячок, але невістка ні разу не прийшла аби щось допомогти чи провідати. Якщо і був хтось, то Антон з Максимом, що відвезуть Любу по справах і побудуть з нею.
А Ірина ніяк не могла зрозуміти, що треба бути лагіднішою, змовчати інколи, похвалити, поради попросити, а не отак все на супротив робити.
І тепер не прийти до свекрухи? Та ти лице маєш чи ні? Такого тобі сина викохала, онука любила всім серцем, завжди з пенсії відкладала для нього гроші, щоб мав дівчині на шоколадку.
Мені Люба казала, що не хоче її бачити, але ж то вже не про Любу, а про те чи вона поважає свого чоловіка. Бо то не чужа людина на столі, а мама. Яка всю душу вклала в сина, а ти задерлася та не йдеш її в останню путь провести? Ой, не знаю я… Отакі на світі жінки бувають…
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
