.- Пожалів тебе та женився, а ти тепер мені.
І далі йшов перелік: не підігріла їсти, не попрасувала сорочку, не прийшла в ночі, не танцюєш так, як я того хочу.
Чим більше я не встигала зробити, тим частіше лунало, що він шкодує про свій вибір:
– От якби я був женився на Галині, то як сир би в маслі плавав! Ти подивися, яка вона гарно одягнена, доглянута, діти виховані та самі вступили в вузи. А наші що? Всюди треба помастити, вдячності ніякої, тільки те й хочуть, що грошей!
Я мовчала, не тому, що мені не було що сказати, просто я знала, що кожне моє слово продовжить подібні розмови ще на годину. Мені було легше все всередині переварити, ніж доводити свою правоту.
Я чомусь дотримувалася думки, що при таких розмовах варто залишити місце для примирення. Тобто, не казати чоловікові всього того, що я насправді думаю і почуваю, щоб потім перепрошувати за менші слова, а не за більші.
Ми ж знаємо слабкі сторони один одного і знаємо як найсильніше «вколоти» і вже точно знаємо, що після деяких слів просто вороття нема.
Я ще хотіла вертатися до чоловіка, хотіла аби була родина, аби ми всі збиралися за святковим столом і усміхалися один одному. Я всім серцем цього бажала і все робила для того аби таких років, таких спільних святкових сторін було дуже багато.
Слова чоловіка залишили слід в моєму серці і я почала все більше і більше аналізувати, як мені жити, якщо вже так я його не влаштовую. Я ще доволі молода жінка, бо не вважаю, що п’ятдесят три роки, то якась велика цифра. І я вже стільки разів думала, що можна покинути мою державну роботу, а якій платять копійки і податися на заробітки.
Коли ж чоловік знову почав говорити мені про Галю, то я вже не витримала.
– Що ж, тоді йди до Галі жити, чула, що вона свого чоловіка вигнала і якраз будете гарною парою, – кажу на диво спокійно.
– І піду, а то що ти собі думала? Так мною нехтувати і я буду це терпіти?
– Ні в якому разі, не треба терпіти, бо ми ж раз на світі живемо і маємо бути щасливі.
– Ти давай мене не переконуй. Знайшлася мені.
– Та я не переконую тебе ні в чому, просто раз ти вирішив, то таки треба вже робити. Думаю, що я поживу поки в батьків, поки офіційно це все не оформимо, – я сказала і встала та пішла збирати валізу.
Я собі спокійнісінько пакую речі, які мені потрібні на першу пору, сама здивована від свого спокою та відсутності сліз. Чоловік сидів на кухні, а далі зайшов в кімнату і аж витріщився, що я збираю речі.
– Ти що робиш, – питає мене.
– Я збираю речі і їду до батьків, – кажу йому.
– А як же діти? Родичі? Що ми їм скажемо?
– А що тут незрозумілого, що треба кожному розжовувати?, – кажу я й далі складаю все.
Ну, він назад на кухню, далі знову заходить. Вже я таксі викликала та чекаю, а він тоді каже:
– Слухай. Та я взагалі-то пожартував. Перестань і вертайся.
– А я не пожартувала, – кажу я знову дуже спокійно, хоч всередині я вся тремтіла.
Коли чоловік побачив, що я вже йду з квартири, то почав і валізу шарпати і щось руками махати, говорити.
Але я так не те все дивилася.
Я була дуже здивована, що я раніше цього не зробила. Стільки років з цим чоловіком? Е ні, все… Крапка.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
