Знаєте, я людина добра, але ж не на стільки. Та й тато мені сам сказав, що квартира моя і заповіт саме на мене написав. То з якого б то дива я повинна була вчинити інакше?
— Але ж ти моя дитина. – каже мені Анна.
Ага, дитина. От тільки я дитиною була багато років тому і вже маю власних дітей, тож про них і дбатиму. А оці всі історії про совість і людяність вигадують ті, хто не стояв перед таким от вибором.
Зрештою, я взагалі ні до чого. Так батько захотів. Якби він цій Анні все лишив, то була б про щось мова. А так? Які узагалі до мене питання можуть бути?
Для мене Анна завжди залишалася чужою людиною, хоча я називала її мамою в дитинстві. Але мені тоді було лиш шість років, тож я будь-яку жінку готова була мамою кликати, бо своєї ніколи і не знала.
Та й тато був радий мене спихнути на чужі руки. Вже тоді мова у нього з опікою була про те, що мені б жити у сиротинці із братиком. Тато не справлявся, часто за комір заливав, майже не дбав про нас.
Ну а ця Анна. Вона була сирота, одинока ні житла, ні двору свого. Прийшла на все готове і жила усі ці роки у нашому домі. Так, дбала про дітей свого чоловіка. Ну а як не дбати, як ми поруч були постійно?
Ми із братом її мамою кликали, бо ж не мали іншої жінки поруч ніякої, лиш її. Та й у друзів усіх були мами, то й нам такого хотілось.
Здається вони із батьком 20 років у парі прожили. Хоча, яка там сім’я була? Тато у нас завжди був особливим, любив компанії і друзів. Час із сім’єю був для нього випробуванням.
Брат мій виїхав за кордон ще студентом. Анна стала ініціатором. Там у неї знайома працювала на будові, то вона його туди відправила на роботу. Та й брат хотів їхати, бо ж грошей на навчання не мав, хоч і пішов на перший курс.
Ну а я заміж вийшла і орендувала спочатку квартиру поруч батькової. Тоді Анна батька вмовила його трикімнатну продати, а частину грошей дати мені і брату. Собі ж придбали вони однокімнатну.
Брат справу свою в Чехії розпочав, ну а я квартиру на виплату узяла. Але те було давно, ще до того, як батько зліг. Роки життя його не минули дарма і зрештою він таки занедужав.
Я одразу сказала, що глядіти не зможу – діти. Брат передавав гроші, тож Анна звільнилась і ходила коло тата. Ну а хто ще мав, все ж не чужий він їй, ніби як чоловік, хоч і не були вони розписані.
Ну а це – не стало мого тата місяць тому. Заповіт був на мене, тож я після сорокового дня попросила ту Анну на вихід. Я думала, що вона сама збереться, але така актриса: сльози, швидка, не чекала такого від дитини своєї.
А яка я їй дитина, скажіть? Прожила на всьому готовому за татом і чекала, що я чужій людині квартиру подарую? В стаціонар я їй речі і відвезла, а квартиру в оренду здала. Чи мені вісімнадцять тисяч зайві?
А тут ще брат незадоволений. Мовляв, як я могла і не повинна була б того робити. Приїхати не зміг, то уявіть, дружину свою, яка ні слова українською не знає, прислав аби вона оту Анну до них у Чехію перевезла.
Тобто у нього в голові вітер а мені має бути соромно бо я не маю такого ж? Добре брату: своя справа, грошей повно, може собі дозволити приймати і годувати людину чужу.
А я не така. У мене діти і сім’я і саме вони мені на першому місці. Та й не моє то рішення – батькове. З Анною він так і не розписався, тож все мені заповів.
Які до мене питання? Чого я маю чужій людині все віддати? З якого б то дива, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.
