Зі свекрухою у мене були дуже складні взаємини, бо при знайомстві я їй сподобалася, але як вже ми з чоловіком почали жити разом, то вона вже мені не подобалася.
Не знаю, але я дуже її ревнувала до свого сина і, коли вона приїздила з гостинцями та брала дитину на руки, то я просто вже хотіла аби вона його поставила, бо, по-перше, руки не помила, а вона ж з автобуса, а там такого наберешся, і, по-друге, вона вчить дитину на руки, а я потім до ранку його колихаю.
Господарює на кухні замість мене, лізе до прання і навіть порядок робить в моїх шафах – то вже було занадто. Я їй сказала аби вона рідше приходила і не лізла в мої речі.
– Але ж я хотіла тобі допомогти, – не розуміла вона нічого.
– Дякую, ви мені так дуже допоможете.
Тоді свекруха образилася і перестала приїжджати. А далі сталося й друге – не стало моїх батьків раптово і вже не було кому бавити мені дитину. Ось тут я сіла маком і дуже добре зрозуміла, як це, коли твою дитину хтось хоч на годинку бере аби я перепочила.
Коли ж Олежик пішов в садочок, то тут теж була неоціненна допомога, бо він не хотів ніяк лишатися на цілий день і комусь дитину треба було няньчити, а ми ж на роботі.
Так, що я перепросила Марію Василівну і ми знову зажили дружно. Далі в мене ще Софійка знайшлася, але я вже й пів слова не казала, що мама бере дитину на руки чи закидає прання.
Отак я прожила з нею тридцять три роки, але відверто кажучи, те, що вона мені прошепотіла по телефону, то якось на неї й не схоже. Ну не могла моя мама таке говорити! Я ж ніколи від неї такого не чула!
Знаєте, вона, звичайно, була трохи сама не своя, коли не стало її чоловіка, то можна зрозуміти, але я не думала, що вона аж так горюватиме, що зробить таку справу.
Ми ж практично з нею поруч жили і я нічого такого не помічала, де вона могла від мене й сина з тим ховатися?
Розумієте, вона останнім часом жила з нами, тиск і все таке, тому ми мали за нею наглядати, але, видно, не впильнували. Серед ночі її забрала швидка, а вона шепотіла мені одне: «лиш би не лежача, лиш би не лежача». Якби вона хотіла мені сказати за свої секрети, то вже б тоді сказала.
І ось я готуюся до неї йти, зварила бульйону, пюре з котлеткою на пару, салатик з бурячка, як тут дзвінок…
– Алло, Валю, слухай мене уважно. Не продавайте дачу, хай там всі збираються, як колись, коли ми всі були живі. Не продавай мою соковижималку, вона ще добре, пригодиться. Не сади огірки біля яблуні, ти ж бачиш, що вони який рік не родять, а ти й далі за своє. Софія хай йде від чоловіка, нема чого отак своє життя марнувати, а Олег хай до дружини буде лагідніший, ти пильнуй за Володею, щось він худне останнім часом і ти теж піди на обстеження, я ж знаю за ті гулі… І ще… Там в столі є шухляда, так, вона до стіни обернена, але треба вміти її витягнути, то там моя книга. Ти її спали. То так, дурниці писала всілякі, а зараз не хочу, щоб хтось те читав. Спали, чуєш?
І тут пішли гудки. Я почала передзвонювати на той номер, але він вже був поза зоною. Я тоді до чоловіка і кажу, що мама щойно дзвонила і таке казала, що аж дивно чути. Слухайте, жінка все життя працювала бухгалтером, я в неї не бачила в руках жодної книжки, крім тих, які вона читала онукам і правнукам. Яка письменниця?
– Валю, мами ще зранку не стало… Вона не могла тобі телефонувати.
Слухайте, а хто? Я ж нікому не розповідала про свої обстеження, лиш їй.
Ця подія мене дуже схвилювала і я те й робила, що ставила свічки за її душу, бо я справді знайшла цілий стос списаних ручкою листків в тому столі! Але ще більшим було моє подивування, коли вона мені знову зателефонувала! У мене аж все в душі похололо.
– Алло, ви мені телефонували, донька каже і то багато разів…
– Ви… Ви мені три дні тому телефонували…
– Три дні? То ти невістка Марійки? Я лежала поруч з нею, а вона ввесь час це повторювала, я ще й записала аби не забути. А вона тоді й каже мені: «Ларисо, подзвоніть за цим номером і скажіть їм. Скажіть». Я не могла не зателефонувати… А далі в мене щось з телефоном сталося, то донька в ремонт носила.
Я подякувала цій жінці за її чуйність, адже це важливо знати, що твоя люба людина думає про тебе в такий час. І огірки я там не буду більше садити…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
