Мій Віталик єдиний син і я не дуже прийняла його вибір дружини, міг мати й кращу, й освіченішу, але ж є такі жінки, які як вчепляться, то вже не відірвеш.
А ця Марина саме такого штибу.
Звичайно, що син попросив мене аби вони пожили у моїй другі квартирі, яку я здавала і так мала до пенсії непогану надбавку. На жаль, пенсія моя мала, хоч я роки проробила на важкій фізично роботі. Ростила сина сама, бо овдовіла і в усьому собі відмовляла заради дитини.
Вдруге вийшла заміж і результат був таким самим, вкотре вдова…
Чоловік залишив мені квартиру і так я могла вижити і дати синові освіту, бо здавала її студентам, тобто, ця квартира була нашою годувальницею всі роки.
Коли ж я вийшла на пенсію, то я з неї мала непогані гроші і вже могла собі дозволити і рибку з’їсти, і ковбаску, фрукти…
Син жив з цією Мариною вже якийсь час, десь близько семи років і не планував одружуватися, я певна в цьому.
Вони обоє працювали та орендували житло, аж тут вона при надії і вже треба міняти в житті все.
– Мамо, я буду один працювати і не потягну оренду. Може, ти пустиш нас жити в ту квартиру, поки ми не вийдемо на стабільний заробіток?
– Звичайно, – кажу я йому, – я тобі допоможу.
І зауважте, відмовитися на п’ять років від достатку – це ж який подвиг з мого боку.
І його дуже високо оцінила невістка і почала мене «мамо» кликати та хвалитися, який вона ремонт затіяла, щоб дитинка була в красивій квартирі.
Я тоді ще здивувалася, думаю, нащо аж так вкладатися в ремонт – купили шпалери, помили підлогу і все інше, то й кінець, живіть та гроші економте. Але ж де.
Онук з’явився, я туди ходила, помагала, Марина мамкала – ідилія. Аж тут якось дзвінок до мене:
– А чого ви мені не сказали, що ви нас через рік з квартири випрете, – питає вже без улесливого тону.
– Думала, що тобі Віталик сказав.
– Сказати то він сказав. Але ми стільки грошей вклали, Ромчик вже тут звик і садок недалеко та школа. То тепер ваш онук має все це змінити, бо вам квартири нам шкода?
– Мені не шкода для онука нічого, – кажу я, – Але ви його батьки, а не я.
Вона ще всякого говорила і далі почала діяти через дитину.
– Бабцю, а ти нас виженеш з квартири, – питає він і я знаю, хто йому це вклав в голову.
Далі більше – не пускає мене невістка в мою ж квартиру – то вона спить, то вона не дома, то у них карантин…
Я й не ходжу більше. Синові я сказала, що Марина вже мала рік як працювати, бо дитині вже чотири і садки працюють. Вони б вже могли на якусь першу виплату та назбирати.
– Якби я знала, що ви якось рухаєтеся, то я б почекала. Але ви собі розслабилися, – кажу йому.
– Мамо, ти ж бачиш, яка навколо дорожнеча, – каже син.
– Та я чудово, дитино, бачу вже п’ятий рік! А ви не здогадаєтеся мені щось купити чи грошей дати.
А далі невістка придумала аби вони мені платили оренду, але в два рази меншу, ніж інші люди.
– Може так ваше серце почує гроші та відтане, – каже мені.
Але та сума, яку вона називає, то не половина, а третина від того, що зараз просять за квартири.
І ось так через свою доброту я тепер маю таку ситуацію. А не робила б добра, то жила б собі в своє задоволення і нікому очі не милила.
Як гадаєте, здавати їм квартиру чи таки взяти платоспроможних орендарів?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
