Знаєте, як це чути, що твій вчинок, ще юнацький, але щирий, тепер як аргумент, чому я маю й далі чоловікову поведінку терпіти. І він навіть при чужих людях цим хвалиться, а я тепер собі думаю, що краще б я тоді була незряча, ніж тепер отаке мати.
Мені зараз п’ятдесят три роки, двоє дітей і чоловік. Діти вже одружені і ми з чоловіком одні. Здавалося б треба радіти тому, що діти скоро, порадують нас онуками, що треба ще працювати на повну силу, поки молоді, щоб і собі на старість назбирати і дітям допомогти на ноги твердо стати.
І ось в цей період мій чоловік і пустився берега. Він все життя пропрацював на будовах, більше його не було вдома, ніж був, тому я не дуже й здогадувалася про те, як він себе веде.
А тут все якось на купу зійшлося: діти роз’їхалися, заробити стало важче, а він замість того аби подумати, як викрутитися, давай собі за своє – кожен день веселенький, задре голову і летить в магазин, мов той олень.
Я вже в магазині казала. що б його «на зошит» не писали, бо я не планую за нього гроші віддавати, а він не має з чого.
– Ви там мені дивіться, бо я копійки за нього не дам! В такий час аби я за це платила гроші? Пишете його «на зошит», то за нього й платіть, я не жартую і до вашого шефа це донесу, не сумнівайтеся!
А вдома ви ж знаєте, який то чоловік буває – і мова, і поведінка, що не знаєш як з людини таке може вилазити.
І отак я на все це дивлюся і думаю, за що ж мені це все? Для чого мені це все тепер бачити і слухати? Він мені зараз геть і не потрібен. Та кажу так, як є, ви що хочете на мене кажіть, але для чого мені зараз чоловік?
Він мені був потрібен за молодості, коли я його любила, душі в нім не чула. А зараз отаке перед собою кожен день бачити і за що я його маю годувати?
Грошей мені зараз і не треба, а були треба лише на дітей, зараз я й на свою зарплату проживу, хоч вона дуже мінімальна, але є господарка, є корова, то якось протягну. Хата моїх батьків ще, тому жити я маю де. То з якого дива я зараз з цим чоловіком?
І ось я його про це й спитала, коли він трохи прийшов до тями, а він тоді мені заявив таке, о хоч стій, хоч падай:
– А коли я був молодим, то хто за мною бігав? Хто мені проходу не давав? Хто з подружкою йшов до нас на вулицю, щоб я потім тебе проводив додому? Та ти мене на собі практично женила, як я казав, що не хочу весілля, то як ти голосила? А тепер я тобі вже не треба?
Я вся розчервонілася, бо таки правда, було таке. Я любила його понад усе на світі, як і всі ці роки я була йому вірна, я люблю наших дітей, і все старалася заради родини. У мене все життя на першому місці були діти, чоловік, батьки, хата, подвір’я, город, корова, кури і інша господарка і в самому кінці була я за важливістю. Я ніколи себе не пошанувала, лиш би все для них, аби їм було добре і гарно. І отак я все життя й крутилася, не маючи спокою.
Думала, що тепер якось ми вернемо все назад, будемо один для одного підтримкою, а він он як себе веде і ще й таке каже, наче я мала пронести свою любов все життя і не маю права змінити свою думку.
Ну а він не хочу зараз постаратися аби я знову його любила? Чи він думає, що раз я так сильно любила тоді, то й тепер це почуття таке ж сильне? Та в мені від тієї любові вже давно й сліду не лишилося. Як мені це все пояснити чоловікові? Бо я бачу, що у нього це головний аргумент, чому я зараз маю мовчати на таку його поведінку.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота