Знову дзвонить телефон, але трубку брати я наміру не маю. Знаю що то мама – вдесяте за останню годину. Їй, бачте, жити ніде, до мене проситься уже який місяць. А казала кажу і буду казати, що не прийму і вислухавши мене, ви зрозумієте, чому у мене така категорична позиція.
Мого татка не стало коли я мала десять років. Жили ми у Львові у дуже гарному будинку з тих. на які приїздять туристи дивитись. Квартира у нас була розкішна просто. Дідусь мій професор і змолоду займав посади керівні, то ми мали чотири умебльовані кімнати із картинами на стінах і паркетом на підлозі у нас камін був у залі. Я добре пам’ятаю, як хороше було сидіти коло нього і читати книжку із чашкою теплого молока в руці.
Коли не стало мого тата, ми з мамою удвох залишились у тих хоромах. Мама моя дуже здала і важко переживала втрату чоловіка. Проте, життя тривало і ми мусили якось учитись жити без нього.
Коли мені шістнадцять виповнилось, то мама раптом заявила, що надумала продавати нашу квартиру. Я була щиро здивована, адже ніколи вона про це не говорила і я власне, не уявляла, як то жити деінде. але мама все твердо вирішила і вони з Дмитром (маминим кавалером зі столиці) зайнялись пошуком покупців.
Хоч я і проти була, але після того, як біло продано наш дім, ми переїхали у квартиру Дмитра в столицю. Я, навіть балакати з мамою не мала бажання, адже сприйняла її вчинок як зраду. Вона ніяк реагувала на мої прохання, не продавати квартиру, а лиш говорила, що коли я виросту, то все зрозумію.
Мені було дуже важко призвичаїтись до нового місця проживання. Дмитро мене ігнорував і навіть вигляду не робив, що намагається налагодити стосунки. Місто інше, ритм інший, менталітет і той не такий. я ледь дочекалась завершення навчання в школі, аби повернутись здобувати вищу освіту у Львів.
Мама ж із Дмитром завершували капітальний ремонт у його трикімнатній квартирі. Мама у те вклала гроші отримані від продажу нашої квартири. Більш того, вона із ним з’їздила у навколосвітню подорож. Я її не розуміла, не раз говорила що вона не права, проте мама мене не слухала. А коли мама купила авто із салону для свого Дмитра, я узагалі з нею спілкуватись припинила.
Минуло десять років. Я нині заміжня і за щасливим збігом, проживаю у тому ж районі в якому жила із дитинства. У нас із чоловіком “власна” квартира, за кредит на взяття якої нам ще років п’ятнадцять виплачувати. Але ж своє є своє. Не за оренду, за власне житло виплачуємо.
І ось уже пів року як я чую від мами своєї нарікання на її Дмитра. Мовляв, він змінився дуже і мабуть когось там має на стороні, адже не приходив ночувати уже кілька разів. Я не відмовчувалась і повторювала “я тебе попереджала”.
Одного разу вона подзвонила і я ледь розібрала, що вона хоче. Виявилось, що Дмитро її виставив і дому, а йти їй нікуди. Вона почала проситись до мене, казала, що я її донька і повинна прихистити.
Уже місяць те триває. мама десь у хостелі столичному нині, бо там у неї робота є. Проситься до мене, але я не хочу її приймати, адже розумію. що то не на день, не на два, а на все життя. Та й жаль у мене на неї великий, адже впустила наш дім за вітром.
Коли я просила маму подумати про моє майбутнє і не вкладати такі великі кошти в чужу квартиру, вона мені казала, що я нічого не розумію і доросла жінка, яка вільна робити що хоче.
Скажіть, чому тепер “вільна і доросла” жінка до мене прийшла за поміччю. Хіба я їй щось винна?
Таміла К.
01,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
