Я стояла перед дверима своєї квартири, тримаючи ключі в руці, які раптом стали не потрібні. Серце калатало так, ніби я пробігла марафон, а не просто приїхала вранці перевірити, чи все гаразд.
Замок блищав новеньким металом – явно не мій, той, що я встановлювала три роки тому. Руки тремтіли, коли я натискала на дзвінок, і через хвилину двері прочинилися. Перед мною стояла незнайомка з розпатланим волоссям і сонними очима – молода дівчина, років двадцяти, в моїй піжамі, яку я залишила в шафі.
“Хто ви така?” – запитала вона, моргаючи від несподіванки.
“Я – Анна, власниця цієї квартири. А ви?”
Вона почервоніла, ніби я застукала її на гарячому. “Ольга. Сестра Максима. Він же вам казав?”
Максим. Мій Максим. Той, з ким я планувала майбутнє, той, хто просив дозволити його сестрі пожити “кілька днів”. А минуло вже три місяці. Я ступила всередину, не чекаючи запрошення, і одразу помітила: на кухні не вистачає моєї улюбленої кавомашини – тієї, за яку я віддала 50 000 гривень торік. “Де моя кавомашина?” – запитала я, намагаючись тримати голос рівним.
“Максим забрав. Сказав, що йому потрібна”, – пробурмотіла вона, відводячи погляд.
Я набрала його номер, увімкнувши гучний зв’язок. “Максим, що відбувається? Чому замки змінені? І де моя кавомашина?”
Він завагався на тому кінці лінії. “Аня, ти ж не казала, що приїдеш. Приїжджай увечері, поговоримо”.
“Ні, зараз! Ольга каже, що ти взяв гроші від батьків за оренду. Але я ж дозволила їй жити безкоштовно!”
Тиша. Потім його голос, сповнений обурення: “Знову про гроші? Ти завжди така – рахуєш кожну копійку! Я думав, ти приїхала до мене, а ти покерувати. Ти навіть не дружина мені! Це наші сімейні справи, не втручайся!”
Але слова, які він кинув наприкінці – “ти меркантильна” – врізалися в мою голову надовго. Бо я ж на межі була сказати те саме про нього, коли побачила, як він обдурив власних батьків, взявши від них 12 000 гривень за “знижку на оренду”, якої не існувало.
Тільки я думала кинути це в обличчя тому, кого підозрювала в брехні, а не почути на свою адресу. Як він міг? І чи зможу я колись забути цей момент, коли моя ідеальна картина життя тріснула навпіл?
Все почалося набагато раніше, коли я ще вірила, що кар’єра і кохання можуть іти пліч-о-пліч. Мене звати Анна, і з дитинства я знала: успіх – це не подарунок долі, а результат наполегливості.
Виросла я в маленькому містечку на сході України, де батьки працювали на фабриці, а я мріяла про щось більше. Закінчила університет з відзнакою за спеціальністю “фінанси”, і одразу ж влаштувалася в банк – аналітиком.
Кожен день я вставала о п’ятій ранку, щоб прочитати свіжі звіти з ринку, а вечорами вчилася на онлайн-курсах. За п’ять років я піднялася до посади старшого менеджера, з допомогою батьків купила собі скромну двокімнатну квартиру в центрі, половина в кредиті, але я виплачувала його зі своєї зарплатні. Батьки пишалися: “Наша Аня – справжня леді успіху!”
Чоловіків у моєму житті було небагато. Перший, студентський роман, закінчився розривом через його лінь – він хотів, щоб я утримувала нас обох. Другий, колега з банку, виявився одруженим. Тож я вирішила: спершу кар’єра, а кохання – коли буде час. Але доля мала інші плани.
Це сталося три роки тому, під час відпустки. Банк оплатив путівку до оздоровчого комплексу на березі Чорного моря – премія за квартал. Я любила такі поїздки: тиша, свіже повітря, ніяких дедлайнів.
Одного дня ми поїхали на екскурсію. Спека стояла нестерпна, ноги гуділи від підйому по стежках, вкритим квітучими трояндами і екзотичними рослинами.
Я відстала від групи, присівши на лавку біля ставка з лотосами, і вдихала аромат жасмину, намагаючись заспокоїти подих.
Раптом поряд опустився хлопець – високий, з усмішкою, що освітлювала все навколо. “Виглядаєте так, ніби подолали Еверест. Ось, тримайте”, – сказав він, простягаючи пластикову пляшку з холодною водою з рюкзака. “Я Максим. А ви?”
“Анна. Дякую, справді рятуєте. Перший раз тут, а ви, мабуть, знавець?”
Він засміявся, сідаючи ближче. “Третій сезон поспіль. Працюю в Києві. А ви?”
“З Києва. Відпустка за рахунок фірми”.
Ми розговорилися. Екскурсія закінчилася, але ми не розійшлися. Ввечері гуляли вздовж набережної, їли морозиво з солоним карамельним смаком і говорили про все: від улюблених фільмів (“Інтерстеллар” для нього, “Волл-стріт” для мене) до мрій.
“Хочу колись відкрити свою фірму, – казав він. – Щоб не залежати від корпорацій”. “А я – стати директоркою філіалу”.
Ми були з одного міста, це здавалося знаком. Наступні дні ми проводили разом: сніданки в кафе з видом на море, прогулянки парком.
Ми розлучилися з обіцянками: “Пиши, дзвони. Побачимося “. І справді, через тиждень він запросив на каву. З того моменту почався наш роман – спокійний, теплий, як літній дощ.
Максим був ідеальним: веселий, уважний, з почуттям гумору, що розсіювало мої втоми після роботи. Він працював програмістом у невеликій компанії – зарплата 25 тисяч гривень на місяць, не хапав з неба зірок, але стабільно.
Жив у старій панельці на околиці, з ремонтом з дев’яностих, але тримав порядок. “Я не любитель розкоші, – казав він. – Головне – затишок”. Ми гуляли парком, де каштани цвітуть білими хмарами, вечеряли вдома – я готувала салати з авокадо, він – стейки на грилі. “Смачно, як у ресторані! – хвалив він. – Ти не тільки розумна, а й господиня суперська”.
Але одруження. Він відкладав. “Час ще є, Анно. Давай насолоджуватися моментом”. Я чекала, бо вперше відчула: це той, з ким хочу старіти. Він не заздрив моїй кар’єрі – навпаки, підтримував.
“Ти заслуговуєш на все найкраще. Купи той новий ноутбук, про який мрієш – 30 тисяч, але вартий”. Я дарувала йому сорочки, годинник за 40 000 гривень. “Не треба, – червонів він. – Я сам”. Але я знала: з ним я можу бути собою – сильною, але вразливою.
Усе змінилося восени 2024-го. Мене підвищили – голова філіалу, зарплата прекрасна плюс бонуси. “Вітаю, Анно! – написала начальниця. – Ти готова до викликів?” Я пакувала валізи за тиждень: “Максиме, це шанс. Хай і не в нашому місті. Ми впораємося”.
Він обійняв мене міцно. “Горджуся тобою. Приїжджай на вихідні, я до тебе – на свої”. Так і сталося. Спочатку щотижня: я їхала до нього в п’ятницю ввечері, ми дивилися серіали, гуляли.
Наші зустрічі стали ритуалом. “Давай обговоримо щось важливе, – сказав він якось по телефону. – Не по дзвінку”. Я подумала: пропозиція! Купила торт з полуницею, накрила стіл. “Максиме, що ти хотів сказати?” – запитала я, наливаючи каву.
Він посміхнувся ніяково. “Знаєш, у мене сестра, Ольга. Поступила в університет на бюджет – педагогіка. Може, поживе в твоїй квартирі? Кілька днів, поки знайде гуртожиток. Я за все відповім – чистота, порядок”.
Я здивувалася, але погодилася. “Звісно, родина – це важливо. Ми ж майже одне ціле, правда?” Він обійняв мене. “Дякую, сонце. Ти найкраща”. Я віддала ключі: один йому, другий – для неї. “Кажи, коли приїде”.
Ольга з’явилася через два дні. Максим подзвонив: “Вона в захваті! Каже, твоя квартира – як з журналу”. Я уявила: скромна дівчина, 19 років, з валізою в руках. “Сподіваюся, комфортно. Якщо що – пиши”.
Серпень минув спокійно. Ми з Максимом планували поїздку до Львова, відпочивали в Карпатах. Все було добре, я навіть заїжджала в свою квартиру аби забрати деякі речі. Сестри Максима тоді не було – поїхала до батьків, але я бачила, що у квартирі порядок, тож була свпокійна.
Вересень приніс дощі, а з ними – перші сумніви. Ольга не з’їхала. “Чому затримується?” – запитала я Максима за вечерею. Він зітхнув: “Важко знайти недорого. Батьки поки не мають грошей. Допоможи ще трошки?”
Я погодилась. “Гаразд. Але до жовтня – край”. “Так, ми все владнаємо, не хвилюйся”.
Але в кінці вересня сестра Максима все ще жила у моїй квартирі. Коли я прийшла одного дня. то побачила, що навітьзамки було змінено. Ольга щиро здивувалась тому, що повинна була з’їжджати, виявляється вона оплатила вже оренду за жовтень. Гроші взяв Максим.
Потім була довга розмова із батьками Максима. Увесь цей час вони оплачували проживання доньки в моїй квартирі. Гроші передавали через сина. Доньку вони приїхали і забрали наступного дня. Довго вибачались, за все, що зробив їхній син.
А Максим? За три дні зателефонував, сказав, що все зрозумів і жити у розлуці зі мною більше не може ні дня. Просив про вечерю у ресторані. Про ситуацію із квартирою сказав: “Хоч раз тато і мама дали мені грошей. Вони в свою донечку золоті гори вкладати раді, а от син хоч під парканом, але сам і сам.”
Я пішла на ту зустріч і він попросив стати його дружиною. Я кохаю Максима щиро, сказала про це йому відверто. Я хочу вийти за нього заміж, але остання ситуація мене збентежила.
Що це було? Відносини між батьками і сином і мене це не стосується? А чи той хто обманює батьків не вартий довіри будь-кого?
Головна кратинка ілюстративна.
