Зоя, молода мама п’ятирічної Оленки, відчула, що знов ступила на темну смугу свого життєвого шляху.
Наступного року донечка піде в перший клас. Вона зростала здоровою й веселою, здібною та активною. От тільки під час чергового обстеження медики помітили знижений зір одного ока. Зоя попросила направлення до столичних світил, їй не відмовили, бо жінка була занадто схвильована.
Останні п’ять років свого життя Зоя вважала світлою смугою везіння, радості й щастя. Вона сама впоралася з турботами, привела на світ свою дівчинку, влаштувалася нянечкою на роботу в цілодобовий дитячий садок, що знаходився поблизу її житла, закінчила вечірнє відділення медичного коледжу, на роботі її перевели на посаду медсестри, щоправда, на час декретної відпустки. Молода жінка зітхнула, згадавши відому притчу про перстень царя Соломона з написом «Все так не буде», і приготувалася долати перешкоди.
У Зої вже був досвід нелегких випробувань. У дев’ятому вона закохалася в однокласника Ігоря. Це було її перше кохання й перше велике розчарування. Після одинадцятого вони планували побратися. Батьки з обох сторін мали інші плани щодо своїх чад, а саме, щоб вступали у виші, адже обоє гарно вчилися. Їхні стосунки вважали несерйозними, не більше за дитячу дружбу.
Коли ж Зоя сказала Ігорю, що вона при надії, і потім закохані призналися батькам, надіючись, що тепер вони змушені будуть їх поблагословити на вінчання, реакція рідних їх приголомшила. Владний Ігорів тато не тільки чути не хотів про весілля, а й відправив сина в другий кінець країни, за кілька сотень кілометрів, у місто до своєї сестри, щоб там вступав у виш і проживав у тітки. Хлопець не смів піти проти батькової волі.
Зоїна мама була також дуже категорична, вона в іншому місті купила для доньки однокімнатну квартиру брата, яку він раніше здавав студентам, дала трохи грошей, мовляв, живи тепер сама, як хочеш, поки не знайдеш чоловіка, додому не показуйся, щоб себе остаточно не знеславити і нас не осоромити перед знайомими.
Ставши господинею квартири, яка дуже потребувала ремонту, Зоя не переймалася цим, а втішалася волею: ніхто її тут не знає, ніхто її не осуджує. Один з плюсів міста: всім до тебе байдуже. А ще дівчина ніби вступила в інше буття, не стало ні краплі відчаю й зневіри, натомість прийшла впевненість, що відтепер вона сама збудує своє життя й житиме заради маленької доні, якій поки що тепло й затишно під маминим люблячим серцем, все віднині залежить тільки від неї – Зої, адже саме її ім’я означає «життя».
Йшли дні за днями, пропливали роки за роками. Зоя була задоволена життям. Кілька разів приїжджали батьки. Але додому в гості не кликали, лише мама цікавилася, чи не знайшла дочка, нарешті, когось у якості майбутнього чоловіка. А в дитсадку її, не по роках розвинена донечка, також питала про тата, дивлячись, як хлопчик чи дівчинка біжать до чоловіків, радісно вигукуючи «тато». Тоді колежанки стали набридати Зої з порадами знайти собі чоловіка, а доньці – тата, мовляв, побудемо з Оленкою, а ти піди з нашими дівчатами в кіно чи в клуб. Але Зоя відчувала себе настільки дорослою жінкою, що про кіно й танці й думати не сміла.
– Зойко, а давай я тебе на сайті зареєструю, – запропонувала її співробітниця Ніна.
– Не мала баба клопоту – купила порося, – розсміялася Зоя.
– Та не порося, – Ніна розвернула ноотбук, – глянь який красень цей Костянтин. Вибач, ти вже на сайті. Ну напиши йому кілька слів.
– І не подумаю.
Поки Зоя не забрала ноутбук, Ніна встигла щось набрати. Ніхто з них й уявити не міг, що з того вийде.
Ввечері Зоя вирішила переглянути, що там встигла написати колежанка, вибачитися й видалити листування. Але їй сподобалася простота й ненав’язливість Костянтина й вона відповіла йому. З того часу все пішло-поїхало. Пряма й відверта завжди Зоя не приховувала нічого зі свого минулого, неначе сповідалася в поїзді випадковій попутниці, з якою бачилася вперше й востаннє.
Спочатку вони спілкувалися, як добрі друзі, обмінювалися фотографіями, розказували про свої сподівання й мрії, потім тональність листів Костянтина змінилася на романтично-діловий лад: я закохався в тебе, давай зустрінемось, розраховуйся з роботи, продай квартиру, переїжджай до мене, одружимось, усиновлю твою дочку. Вона чула такі щирі слова, які мріє почути кожна незаміжня жінка, але сумніви взяли верх: як можна, не поспілкувавшись наживо, бо все в нього щось із відео-зв’язком не так, зірватися з місця й поїхати з дитиною в невідомість?
Сказавши віртуальному женихові тверде «ні», Зоя припинила листування, повідомлення просто перечитувала, залишаючи без відповіді, а потім взагалі перестала заходити в пошту. І не тільки тому, що вважала ці стосунки безнадійними чи навіть не зовсім безпечними. Зоя хвилювалася через донечку, в яку вкладала всю свою душу, всю любов і надію, що завдяки своєму хисту до малювання, Оленка стане успішною та щасливою. Дівчинка не тільки вже вміла читати й гарно малювала, вона артистично декламувала віршики, маючи чудову пам’ять. Тож Зоя вирішила їхати з нею в Київ, щоб з’ясувати, настільки серйозна проблема із зором.
Столичні світила остаточно заспокоїли молоду маму, що не варто хвилюватися, це легко корегується дозованим навантаженням на «ліниве» око, і до десяти років воно переросте до нормального.
Зоя поверталася на вокзал, мов на крилах. На радощах по дорозі вона накупила донечці іграшки та різні смаколики. Але трапилася прикрість: квитків на поїзд уже не було. Зоя ввімкнула доньчин планшет, щоб пошукати місце для ночівлі. Столичні ціни її ошелешили. Сама не розуміючи чого, жінка зайшла на свою пошту. Там була маса непрочитаних повідомлень від Костянтина, але Зоя не стала читати, а просто написала:
«Я з донькою на вокзалі. Порадь, де можна з дитиною переночувати. До тебе не поїду». Відповідь не забарилася: «За тобою на таксі приїде моя сестра Катя, переночуєте в неї».
Як далі розгорталися події, розповідь буде в наступній історії.
