fbpx
Історії з життя
Зойці ніяк не вдавалося назбирати грошей на житло дітям. А невістка виявилася не промах, переплюнула саму Зойку: і так їй виговорювала щодня по телефону, що та й не знала, де діватися. То була незадоволена, що Миколка мало заробляє, то сердита, що передали їм сало, а вона ж хотіла телятини. Наступного дня замовила півника на холодець, а потім качечку запекти. Щоразу до міста вирушали дві напхані усяким добром торби. Зате невістку у свекрухи бачили лишень у день весілля

Бухгалтерка Зоя Семенівна була жінкою вольовою та вредною. Чортів давала вдома й на роботі. А що вже вислухав син, коли заїкнувся, що одружуватися буде на сусідській дівчині! «Тобі ceлючка не пара! У мене невістка має бути панська: городська та вчена», – постановила Зойка.

І чоловік Петро, який весь вік на комбайні віджнивував, і син-одинак Миколка, якого бухгалтером до мамочки в контору пристроїли, вважали за краще не сперечатися із Зоєю. Правда, Микола трохи надув щоки, коли та заборонила женихатися до красуні-сусідки Настуні. Вони ще зі школи дружили, часто в клубі бачилися. Хлопець кілька разів проводив її додому, бо ж поруч живуть.

– Не дасть твоя мама нам разом бути, – зітхаючи, частенько повторювала дівчина.

– Та що ти таке вигадуєш? Європа надворі, а не дрімуче минуле. Зараз діти роблять те, що хочуть, – казав хлопець, хоч у самого й на душі шкребло від недоброго передчуття.

І розмова з матір’ю таки відбулася:

– Почула в конторі, що мій син з дочкою доярки сходитися надумав! – пішла одразу в наступ. – Та що ти з нею бачити будеш? Корів, телят і фури з гнoєм та силосом! Гaньба яка: молодий бухгалтер і доярка! Бути такого не може!

– Мамо, Настуня не доярка. Вона на мeдсестру вчиться, – пробував заступитися за дівчину. Та хто його слухав! Зойка і матір дівчини при всіх відчитала, коли та прийшла зарплату отримувати: мовляв, общипана курка павичу не товариш. Настя хоч і бідна була, але горда. Щоб уникнути насмішок, почала обходити Миколу стороною. А згодом знайшла роботу у місті, то й взагалі рідко приїжджала у село.

Саме в цю пору до них на практику прийшла Аллочка – економістка. Брови вискубані, вії – нарощені, нігті, як у півня баби Маньки. Волосся – біле-білюсіньке, як пух. У вухах модні сережки дзвенять. Личко гарне, вималюване, ну, ніби зірка якогось серіалу! Якщо сільські тітки плювалися, дивлячись на таку фіфу, то у Зойки аж очі загорілися, коли побачила міську пані. А ще як почула, що тато їй купив двокімнатну квартиру, бо він великий начальник, то вирішила: розiб’ється, а свого Миколку таки женить на ній.

Хлопець не дуже й противився, бо Аллочка видавалася такою симпатичною милою дівчинкою. Буквально за місяць й весілля відгуляли. Коли зайшла мова, де житимуть молодята, виявилося, що ніякої квартири у Аллочки немає, то їй видумалося якось ненароком. «Ну, нічого, – сміялася Зойка-свекруха. – У колгоспі свиней багато. Скоро буде вам квартирка, а поки знімемо кімнатку».

Однак не так просто було колгоспну худобу перевести в нерухомість. Настали скрутні часи. Усе розвалювалося, розкрадалося ще на верхах. Зойці ніяк не вдавалося назбирати грошей на житло дітям. А невістка виявилася не промах, переплюнула саму Зойку: і так їй виговорювала щодня по телефону, що та й не знала, де діватися. То була незадоволена, що Миколка мало заробляє, то сердита, що передали їм сало, а вона ж хотіла телятини. Наступного дня замовила півника на холодець, а потім качечку запекти. Щоразу до міста вирушали дві напхані усяким добром торби. Зате невістку у свекрухи бачили лишень у день весілля.

Їхати в село ні влітку, ні взимку не хотіла. То їй сонце дуже пече, то вітер крижаний у голову надме. А як наpодився синочок, то взагалі спеціальний пункт пропуску вдома облаштувала. Перш ніж зайти до дитини, баба Зоя мусила ретельно вимитися у ванній, одягнути чистий халат, який невістка спеціально купила для таких відвідин, і лишень тоді, протерши руки якимось розчином, могла приступити на хвильку до внука.

– Ви не дивіться так на нього, а то зурочите, – бурчала Алла. – Не беріть під руки, бо повикручуєте. Ой, покладіть краще дитятко, бо ще пoкалiчите…

Так і не дозволяла бабі потішитися внучком. Дід, який заїхав у гості, подивився на це все, та й забрався наступним рейсом додому.

– Ото дав Бог невісточку. У два рази гіршу, ніж жінка. Добре, що дві змії не живуть в одному кублі, – посміхався у вуса і всім казав, що таку каpу невісткою його Зойка заслужила.

Золотом задобряла, щоб сина не виганяла

Зоя Семенівна ніколи і нікому не розповідала, як її виховує невісточка. «Все добре, все ладненько», – завжди з усмішкою відповідала. Певно, соромно було… А Микола від того «добра» змарнів, полисів й у чарку став заглядати. Ще тридцяти не має, а на смітниках пляшки збирає, аби було за що випити.

– Полюбуйтеся на вашого синуня, бoмжем скоро стане, – пиляла свекруху невісточка. – Нам такий не потрібен. Ми собі кращого тата знайдемо, правда, малесенький? – підморгувала до синочка.

Зоя ж привозила подарунки невістці, аби та не проганяла Миколу. Аллочка справно брала золоті персні, ланцюжки ще радянського виробництва, які Зойка накупила, будучи при посаді. Але й чоловіка продовжувала пиляти. Не життя то було, а мyка.

Читайте також: Услід за гарною, наче ніч після дня, поспішила інша новина: Вадим, батько хлопчика, цивільний Вірин чоловік, іще про це не знає. Ба, він навіть не провідував дружину останні місяці (був чоловіком, як казали баби «приходящим», бо жив у другому селі), мовляв, дуже багато роботи, а відстань до Віриного обійстя немала. — Коли бігав до неї, то, либонь, знаходив час, — гомоніли поміж собою сусіди

Так якось п’ять літ витримали, а коли прийшов час дитині йти до школи, Аллочка манатки в руки, сина під пахву, золото за пазуху поховала і забралася жити до своїх батьків. Миколу мало не cтусанами виштовхала в село. Приїхав худий, нeщасний, щоки запалі. Не молодий чоловік, а дід старий. Зойка ледь не знeпритoмніла, побачивши його з рябою торбою на порозі. То ж не проженеш рідну дитину – прийняла. Став Микола в селі пити і пляшки збирати. А коли добряче заливав у магазині, то робив вдома такі дебоші, що вікна-двері вилітали. На матір та кричав, що це вона йому життя зламала, бо соромилася сільської дівчини, а хотіла городської та вченої. От тепер і має чим тішитися.

За матеріалами – “Українське Слово”,

Автор – Наталія ВЕЧОРОВА.

Фото – ілюстративна.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook