Зовсім недавно я помітила, що не так живу своє життя, як дивлюся, а що там у інших і вже від цієї інформації роблю висновок, а чи моє життя вдале. Сталося це на посиденьках, які ми з подругами влаштовуємо щомісяця.
Подруги скаржаться на дітей, чоловіків і свекрух, керівників і колег, а я порівнюю. Ось Марті чоловік подарував квіти, а мій ні, значить, у мене гірші стосунки. Зате Іру насварив начальник, а мене похвалив, значить, я успішніша. Таню свекруха вже дістала причіпками і моя теж, значить у мене все, як у всіх. Можна йти додому і думати, що все у мене в житті гаразд.
І ось в такий момент у мене в голові й щось загуділо і заіскрило, я замовкла на пів слові, бо якраз розповідала, який мій чоловік неуважний, не розуміє моїх почуттів, що я хочу здаватися важливою і потрібною, а він…
Але ж він в цей момент робив за мене ту роботу, яку я не хотіла робити, бо мене всі навколо дістали і я вирішила образитися.
Костя завжди так робить. Йому легше встати зранку і зібрати дітей до школи, бо я в цей момент бурчу, що не можу спокійно каву випити, як всі з питаннями, що одягнути та що поїсти. Я готує звечора одяг, а Костя зранку вдягає дітей, поки я готую сніданок та п’ю каву.
Йому не важко приготувати вечерю, коли я приходжу з роботи стомлена, можу й заснути на пів години і він завжди мене накриє пледом і попросить дітей бути тихше.
Тобто, він все робить замість мене, наче не він чоловік, який прийшов з важкого трудового дня, а я.
Подруги знали мою ситуацію і відверто мені казали, що я перегинаю палицю і якби їм такого чоловіка. А я в такий момент лиш відчувала, що в цьому плані я краща за подруг, бо мій чоловік кращий за їхніх.
І от в пориві чергового зізнання я раптом усвідомила, що досить. Те, що між нами з чоловіком, то треба обговорити між нами з чоловіком. Та й досить мені перед подругами вивищуватися, вони ж подруги, стільки років разом. А й досі змагаємося, в кого краще, щоб привернути увагу найкрасивішого хлопця.
– Та все нормально, дівчата, у мене з чоловіком. Та й у вас теж, раз вже стільки років живете разом. Мені треба додому, геть забула, що сьогодні я Лесю забираю з гуртка.
Я знала, що там буде Костя, він завжди забирає Лесю.
– Ти швидко зі своїх посиденьок.
– Так, але це тільки сьогодні, бо у мене такий настрій. Хочу аби ми разом робили дуже багато що. Ти вже геть змучився.
– Я хотів аби ти була щаслива.
– Я є щаслива. Просто інколи хочу аби мені ще хтось про це сказав, підтвердив, що це дійсно так. Не знаю, що зі мною таке…
Костя мовчав, бо що тут можна було сказати.
У мене бувають важкі дні, справді важкі, коли хочеться під ковдру і гарячого чаю. А бувають, коли мені лінь щось робити і варто зіграти такий день, тоді я беру себе в руки і йду робити те, що треба, щоб допомогти моєму любому чоловікові, найкращому у світі, бо я так вирішила.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
