Я вважаю, що у мене зі свекрухою чудові стосунки. Ми з Віктором одружені п’ять років, є син, якому два роки.
Якось до мене прийшла подруга і ми балакали, як свекруха телефонує, що вона у місті і зайде. Я зраділа, бо свекруха приходить завжди з чимось смачненьким.
Зоя Петрівна зайшла в квартиру, побавилася з онуком, поки я викладала продукти.
– Зоє Петрівно, скільки я вам маю заплатити?
– Чотириста гривень, – відказала вона.
Я поклала гроші на стіл, пригостила її обідом і вона поїхала. Подруга сиділа з отакенними очима.
– Ти що свекрусі платиш за продукти?
– Так.
– Не розумію, вона ж вам має помагати. Твої батьки купили тобі квартиру, грошей підкидають, а вона бере гроші за продукти, які їсть її онук і син?
Я розуміла обурення подруги, бо й сама була такої думки. Але я змінила своє відношення після тієї історії.
Отож, наслухавшись нескінченних “страшилок” від своїх подруг про “злих” свекрух, які щодня приходять у гості, перевіряють чистоту під ліжком і критикують кожну твою страву, я, чесно кажучи, очікувала найгіршого.
Я думала, що вона одразу почне перевіряти, наскільки гарною дружиною я є для її “сонечка”, чи правильно я йому готую і чи достатньо старанно прибираю. Але перші три місяці після весілля стали для мене несподіванкою. Зоя
Петрівна з’явилася у нашій двокімнатній квартирі лише один раз.
Вона повільно обійшла всі кімнати, уважно оглянула кожен кут, але жодного слова критики не промовила. Це мене навіть насторожило. Коли я швидко накрила на стіл, вона сіла, випрямилася і поставила своє перше і єдине “контрольне” запитання:
– То квартира материна?
Я пояснила, що квартиру мама купила, коли працювала в Італії, вона на ній, але мама обіцяє мені її віддати.
— Чому ж твої батьки не оформили її на вас як весільний подарунок? — запитала Зоя Петрівна, піднімаючи брову.
— Вони оплатили нам медовий місяць в Італії.
— Звикли ви жити на широку ногу. — свекруха похитала головою, не приховуючи осуду. — Скільки всього корисного можна було б купити на ці гроші! Краще б вони вам дали їх готівкою, щоб ви вклали їх у щось варте.
— Мамо, навіть якби дали готівкою, ми б їх усе одно витратили на подорож, — втрутився Віктор.
— Звісно, ти вмієш лише витрачати, синку. І лише на свої задоволення, — відрізала вона. — Краще б запитав, що потрібно матері. Паркан он впав, грошей нема на новий, а вам гульки в голові.
— Мамо, новий паркан коштує великих грошей! У нас їх немає. Але якщо потрібна допомога, ти скажи, я приїду, — відповів Віктор.
— Допомога потрібна завжди чи ти забув, як то в селі жити?
З того часу ми кожні вихідні проводили у батьків Віктора. Як не стодолу нову будували, то дрова пиляли, то паркан робили, а я як не в грядках, то щось збираю та банки мию.
Так пройшов місяць і я спитала, чому мати не дає нам нічого з собою, навіть кабачків.
— Вікторе, чому твоя мама ніколи нічого нам не дає зі свого городу? Я б із задоволенням взяла огірочків, а зі смородини зробила б варення. А якщо аґрус перекрутити з апельсином, це взагалі зимовий делікатес!
— Не знаю, може, вона думає, що раз ми не просимо, то нам нічого не потрібно, — знизав він плечима.
Я вирішила, що треба поставити всі крапки над і.
— Зоє Петрівно, а ви не могли б і нам дати трохи картоплі з собою?
— Чому б і ні? Звісно, дам, — відповіла вона. — Скільки мішків вам треба?
— Нам би кілограм десять.
Свекруха навіть не кліпнула:
— Я не продаю кілограмами. Якщо берете, то беріть мішок.
У мене перехопило подих.
— Ви пропонуєте нам купити у вас картоплю?
— А як інакше? Ти думала, я вам віддам це задарма? Хочеш щось із мого городу, чи то картоплю, чи то ягоди, чи огірки — плати, — заявила Зоя Петрівна. — Мені без різниці, кому продавати. Вам навіть зручніше — не треба йти на базар.
— Мамо, що ти таке кажеш? — обурився Олег.
— А що, синку, ти думаєш, я просто так це маю? Я щодня працюю, а ви приїхали на пару днів, погрілися на сонечку, пройшлися по грядках, зібрали пару відер, і я маю вам усе віддати за “дякую”?
— Зоє Петрівно, — я зупинила її тираду. — А за ті овочі, що ми щойно з’їли на вечерю, скільки ми вам винні?
— Ви вечерю відпрацювали, — відповіла свекруха.
Я кивнула і поїхала в місто, нікому нічого не сказала. Почувалася дуже ображеною і пожалілася мамі, що чоловік мене не спинив, що я буду подавати на розлучення.
Але мама мене зупинила.
— Дай йому самому зрозуміти, почекай.
Чоловік приїхав ображений, мовляв, чого я його самого покинула, але я сказала, що більше не буду працювати на його матір, а він як собі хоче.
— Вона просто така, вона звикла так жити. Вона вважає, що якщо їй нічого не дістається просто так, то й вона нікому нічого не винна, — виправдовував він.
— Вікторе, я все зрозуміла. І я не ображаю твою матір, я просто у неї нічого не хочу брати. От і все.
Віктор провів на дачі майже все літо. Аж тут прийшла наша черга на відпустку, і ми планували два тижні на морі. Його батьки зчинили скандал, коли почули цю новину.
— Яке ще море? Хто ж буде картоплю копати?! Мало того, що твоя дружина не допомагає, то вона ще й тебе від роботи відволікає! Ми ж цього року взяли ще поле в оренду. Без тебе ми не впораємося!
— Мамо, я все літо тут пропрацював, як наймит. Хіба я не маю права на свою законну відпустку, яку хочу провести з дружиною?
— Викопай картоплю, а тоді їдь, куди хочеш! — сказав батько. — Якщо постараєшся, впораєшся за тиждень.
Віктор приїхав додому засмучений і почав мене вмовляти:
— Ірино, давай поїдемо не на два тижні, а лише на один. Треба допомогти, вони справді одні не зможуть…
— Е, ні, я вже сама ходила на дні народження, у кіно, на пікніки, але як треба поїхати самій на море, то я так і зроблю. Я не виходила заміж, щоб проводити всі вихідні на самоті. Я їду у відпустку на два тижні. А ти вирішуй: зі мною чи з картоплею.
— Ірино, там же тридцять мішків!
— А ти не думав, навіщо їм двом тридцять мішків?
— Вона продає!
— То якщо вона продає і має гроші, нехай найме робітників! Я не збираюся підлаштовувати своє життя під потреби її “картопляного бізнесу”.
Ми поїхали удвох. Віктор ходив понурий, бо мати йому телефонувала щогодини, але я забрала телефон аби він відпочив.
З моря ми приїхали не самі, тому вже ні про яке розлучення я не думала і вирішила пристати на умови свекрухи, раз вона така непохитна.
— Бачиш, Лідо, я усвідомила просту істину: мою свекруху неможливо змінити. Вона людина, яка не розуміє безкорисливості. Вона завжди вимагатиме еквівалент за все, що вона робить. Якщо вона не отримує грошової чи фізичної “плати”, вона починає маніпулювати, критикувати та руйнувати родинні зв’язки.
— Але навіщо ти платиш?
— Я знайшла ідеальний вихід, щоб зберегти мир у сім’ї і не втратити зв’язок остаточно, — пояснила я. — Вона потребує не нашої допомоги, а фінансового визнання її праці. Я просто купую у неї овочі та консервацію.
— Ти найняла її як постачальника?
— Так! Я купую у неї за ціною, трохи вищою за базарну. Вона привозить нам найкраще, що має. Вона задоволена, бо вона “заробила” і відчуває, що її праця цінна. А я задоволена, бо у нас на столі якісні продукти, і найголовніше — у нас немає жодних конфліктів і претензій. Вона сама каже: “Ірино, ти така розумна, так мені допомагаєш”.
Я зрозуміла: я плачу за свій душевний спокій і за мир у сім’ї. І це найвигідніша інвестиція, яку я коли-небудь робила. Усі щасливі.
