Олена стояла перед дзеркалом. Здається все добре, окрім нових зморшок біля очей. Можна працювати. Ігор вийшов з кімнати, взувся.
— Ти готова? – спитав він.
Олена кивнула. Вони вийшли з дому та сіли в машину. Їхали мовчки.
– Тебе забрати? — Ігор запитливо глянув на дружину.
— Ні. Я дістануся сама. У мене дуже багато роботи.
Робочий день пролетів непомітно.
— Олено Сергіївно, Ви знову затримуєтесь? – поцікавилася колега перед відходом.
— Треба дещо доробити, — збрехала Олена.
Ось уже кілька місяців їй абсолютно не хотілося повертатися додому. Вона до дрібних подробиць знає, що станеться ввечері. Квартира зустріне її пусткою та мовчанням. Тільки чергові слова привітання та й годі. Мовчки сядуть за стіл, мовчки повечеряють. Мовчки дивитимуться телевізор, потім ляжуть спати. Вона на своїй половині ліжка, Ігор на своїй. І так день у день.
Але ж було кохання. Був час, коли Олена не могла дочекатися, коли знову побачить чоловіка, Коли кожна хвилина, проведена з ним, була сповнена щастям.
«Невже п’ятнадцять років шлюбу все перекреслили?» — думала Олена. — «Напевно, це через відсутність дітей. На початку вони хотіли побудувати кар’єру, купити квартиру, а діти потім. Тільки це потім ніяк не наставало. Завжди були справи, які були для них важливіші. Здається всього досягли, але в цій метушні втратили себе.
Олена важко зітхнула, підфарбувала губи і рушила додому.
«Лютий. Дуже холодно». — Її не покидали сумні думки. — «Зима не хоче відступати. Перехожих майже немає».
Олена підійшла до автобусної зупинки. Нікого, тільки бабуся сиділа на лавці і годувала голубів. Олена підсіла до неї. Бабуся простягла окраєць хліба. жінка машинально взяла, відщипнула шматочок і кинула птахам.
— Давно чекаєте на автобус? — Запитала Олена.
— Ні, мені нікуди не треба. Я вийшла погодувати голубів, — відповіла бабуся, — Вдома самотньо. Одні мури. Страшно. Був кіт, та два роки тому зник. Вийшов погуляти і не повернувся.
— А Ви візьміть собі кошеня, — підтримала розмову Олена.
— Ні, — захитала головою старенька, — Як мене не стане, то що з ним буде? Шкода, бо викинуть.
– А у Вас є рідні?
— Я одна, — відповіла бабуся. — Був чоловік. ми рано одружилися. Жити не було де. Виїхали закордон, заробляти гроші на кооперативну квартиру. Дітей не заводили. Думали, купимо квартиру, машину, а діти будуть згодом. Коли все купили, він пішов. От я й живу відтоді одна.
– У мене теж немає дітей. — зітхнула Олена. — Мабуть, уже й не буде. З чоловіком, як чужі. Здається, разом живемо, а сім’ї немає.
— Скільки тобі років? — подивилася на неї старенька.
— Тридцять вісім.
— Молода ще. Можеш народити. А не зможеш, візьми дитинку з дитячого будинку. Хлопчика чи дівчинку. Хоч одну живу душу зігрієш. Одній бути погано. Життя втрачає сенс, коли живеш для себе. — Бабуся піднялася. — Піду я. Холодно. Змерзла.
Олена замислилась. Зупинка жила своїм життям. Підходили люди, чекали на свій автобус і їхали. Жінка не помічала нічого довкола.
Зупинилася машина. З неї вискочив Ігор і сів поруч із нею. — Оленко, що ти тут робиш? Вже десята година. Я почав хвилюватися. Телефон недоступний. Я рвонув до тебе на роботу. Дивлюся, а ти сидиш тут. Холодно. Замерзнеш.
Олена тихо заплакала. Ігор обійняв її і притиснув до себе.
— Може нам взяти дитинку? Дівчинку. Я заплітатиму їй коси. – Олена зазирнула в очі чоловіка.
– А я захищатиму її від хлопчиків, – трохи подумавши, відповів Ігор. — І ще, купимо собаку. Всі разом гулятимемо.
— Я кохаю тебе, Ігоре, — тихо прошепотіла Олена, — Я не хочу тебе втрачати.
— Все буде добре. Я теж тебе дуже сильно кохаю. — Ігор обійняв дружину міцніше. — Все минеться. Незабаром настане весна. Вигляне сонечко і зігріє землю. У нас буде маленька та дуже гарна донька. Вона бігатиме по квартирі і радісно зустрічатиме мене з роботи. Ми разом. Ми впораємося.
Фото ілюстративне.
