Звернувшись у клубочок і обійнявши себе руками Валентина сиділа на краєчку ліжка. Похитуючись зі сторони в сторону, мов дитя мале, вона тихенько хлипала. Як буде далі вона просто не знала. Та ще Ігор сказав, що терпіти такого не може, що потрібно щось вирішувати. Знала вона вирішення тієї ситуації, але не хотіла щоб дійшло до такого

Звернувшись у клубочок і обійнявши себе руками Валентина сиділа на краєчку ліжка. Похитуючись зі сторони в сторону, мов дитя мале, вона тихенько хлипала. Як буде далі вона просто не знала. Та ще Ігор сказав, що терпіти такого не може, що потрібно щось вирішувати. Знала вона вирішення тієї ситуації, але не хотіла щоб дійшло до такого.

Валентина не знала ні матері, ні батька. Не було в неї і бабусі, лиш дідусь який замінив їх усіх разом. Про той період дідусь ніколи не хотів розмовляти сказав, що одного разу Господь подарував йому Валентину і сказав опікуватися нею.

Доки була малою Валентина вірила в оцю історію і вважала себе подарунком долі для старого Дем’яна. Лиш коли підросла зрозуміла, що так не буває і стала розпитувати в дідуся як було все насправді.

А Дем’ян був удівцем, сам виростив сина. Олексій ріс дуже неспокійним хлопчиком. Дем’ян сподівався що з віком до нього прийде розум і мудрість. Однак, коли син став старшим, знайшов собі до пари таку ж саму як і він дівчину.

Все для них в житті було легко і просто. Не знали де гроші бралися, не вміли їх рахувати. Жили одним днем не думаючи про майбутнє.

Була надія у Дем’яна, що коли з’явиться у них дитина трішки порозумнішають. Однак, розуму стало лиш на те, аби відправити дитину до діда в село, пообіцявши що скоро заберуть.

Отак і став Дем’ян батьком, матір’ю, дідусем і бабусею для маленької Валентини. Чи було йому важко? Люди дивились і дивувались, бо чоловік ніби аж помолодшав біля тієї дитини.

Плів косички, водив у садок, потім у школу. Шив людям валянки раніше, а тут для онучки навчився і платтячка і спіднички і такі неповторно-прекрасні кофтинки.

Потягнулася до Дем’яна черга за його нехитрим вмінням, все ж яка додаткова копійка чоловіку та є. А людям і добре, бо де в ті роки грошей знайти, аби дітей одягати. А Дем’ян і зі старого перешиє, дай лиш час.

Валентину ж з дитинства готував до того, що в житті нічого легко не дається:

— Учися, доню. Розумній людині не доведеться землю копати. А як і приведе доля до того, то зробить все ,аби жити краще.

Валентина діда любила, життя свого без нього не уявляла. Чи хто знав скільки казок як дід Дем’ян? Чи хто міг так втішити та підтримати?

Виросла Валентина пішла навчатися. Була в неї схильність до іноземних мов і любов до дітей. Закінчила школу золотою медаллю. Професію обрала до душі – вчителем стала.

Нині Валентина працює директором школи. Живе у своїй міській квартирі. Ігор – чоловік Валентини, також учитель. Саме в інституті їх доля і поєднала.

Діти їхні вже дорослі, навчаються у іншому місті. Доля у Валентини склалась якнайкраще, вона не жалілася. Щасливою себе вважала попри все.

А два роки тому помітила за своїм дідусем дещо дивне: змінився він і не в найкращу сторону. Завжди акуратний і усміхнений дідусь ніби, як забув про себе. Може й не вмитися зранку, лягти спати в чому цілий день ходив. Щось десь покладе і одразу забуває, хоча ніби інше все пам’ятав.

Бачила Валентина, що не можна його залишати самого. Вік брав своє за дідусем, як за дитиною маленькою потрібно було наглянути, тож вона забрала його у свою міську квартиру.

Пошкодувала вона про те своє рішення майже одразу, адже дідусь не збирався бути добрим і ввічливим. Щодня влаштовував сцени, все йому було не до ладу і не до вподоби. Як могла годила йому онучка, але все було не так.

З терпінням і розумінням ставилася Валентина до похилого віку свого улюбленого дідуся Дем’яна. Звісно, не з заліза була зроблена, часто хлипала в подушку, але про чоловікові мусила себе тримати.

А Ігор кохав свої Валентину, тому терпів старенького. Як міг захищав свою дружину, заспокоював Дем’яна, коли той особливо був не в гуморі. Та всьому є межа і терпінню також.  Вже не було для Дем’яна ні дня ні ночі, як і для онуки і її чоловіка.

Лиш тоді і відпочили, як на порозі Валентининої квартири з’явився раптом її рідний батько. Дід аж помолодшав побачивши сина. Може і хотіла Валентина замкнути двері перед татковим носом, та побачивши реакцію дідуся не змогла того зробити.

Тиждень батько був у них, а потім десь поїхав. Лиш пізніше дізналася Валентина, що візит ти був не простим а з вигодою – виявилося, що дід подарував сину все, що мав: дім свій у селі і землі:

— Що ти хочеш, чого мене картаєш? – здивовано підвів кошлаті брови Дем’ян, – у вас усе є. Дім – повна чаша, діти вже дорослі. А твоєму батьку 60, ні дому власного, ні кутка у цьому світі свого. То що я не батько своїй дитині? Тебе я виростив, на ноги поставив, але мій син – він.

Дізнавшись про те, що втнув Дем’ян, Ігор – чоловік Валентини, не хотів більше його терпіти.

— Хай їде в село у свій дім до свого сина. Ти вже все, що могла для нього зробила, тепер черга того, хто отримає все по дідові.

Сиділа Валентина тихенько хлипаючи. Як буде далі вона просто не знала. Діда вона любила, але жити з ним під одним дахом вже більше не могла.

Рішення було, але чи зважиться вона на те, щоб відвезти свого любимого дідуся Дем’яна у село? Що робити вона просто не знала.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page