До зали суду викликали за чергою. Невдовзі зайшла і ця пара: білявий чоловік на милицях і прудка, як кажуть, наче вивірка, жінка.
Деякий час присутні мовчки спостерігали за тим, як чоловік, важко відсапуючись, пересувався від дверей до першого ряду стільців у залі і довго вмощувався на одному з них. Нарешті суддя порушив тишу:
— Ви справді хочете розлучитися з дружиною? — звернувся він до чоловіка.
Той, хвилюючись, заперечив:
— Яке розлучення? Я не хочу, це все дружина затіяла. Потай від мене подала документи, затягла сюди, лякаючи викликом до суду із правоохоронцями…
Чоловік, звертаючись до судді, спробував розповісти, як він дорожить сім’єю, як любить дітей. Коли був при здоров’ї, побудував добротний великий будинок, де знайшлося місце і для тестя з тещею. А тепер, коли занедужав, його викидають, як зношену й непотрібну річ. Як він житиме один-однісінький? Чоловік просив не розлучати його з дружиною.
— Хіба моє прохання виходить за межі людяності? — запитував він у присутніх.
Проте всі його слова потопали в галасі, зчиненому невгамовною молодицею. Вона на всі заставки лаяла чоловіка, звинувачуючи його у своєму загубленому житті, лементувала, що все одно доб’ється свого і розлучиться… Цій гамірній жінці не хотілося співчувати. Натомість хотілося поставити її на місце, нагадавши про совість. Вона жила з чоловіком, коли він дбав про неї і дітей, працював і на роботі, і вдома по господарству. А як тільки тяжко занедужав, відразу від нього відвернулася, покинувши напризволяще.
Проте суддя був іншої думки. Не надто переймаючись справою, він поспіхом, без надання подружжю хоч невеликого терміну на роздуми, розлучив цю пару. А чого тягти: діти дорослі, майнових претензій чоловік до дружини не має…
Колишня дружина виділила покинутому чоловікові комірчину для проживання у будинку, який він побудував. Хотіла його вижити зовсім, тож разом із тещею ставилася до нього відповідно. Удвох обмовляли батька перед дітьми. Колишній глава сім’ї, господар будинку все зносив мовчки. Він навчився справлятися зі своєю проблемою, не опустився, не прикладався до чарки. І словом, і ділом допомагали сусіди, односельці. Він цінував їхню доброту, віддячував посильною для нього роботою.
Спливали роки. Діти виросли й роз’їхалися. Тещі вже немає. Колишня дружина сама — її всі оминають. А суддя погорів на якійсь справі.
Аби лиха не знати, треба своїм плугом та на своїй ниві орати — справедливо кажуть у народі…
Згода дом будує, а незгода руйнує.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Володимир БОЙЧУК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!