Звісно були у нього подруги, та не затримувались на довго. Все він щось не те знаходив, якусь непідходящу рису характеру, чи їжа не смакувала. А як то жити, як ти голодним ходити будеш? От так собі виходило, що ми все вдвох та разом. Я до нього “синочку” він мені “мамусю”, ніхто нас не швидить, ніхто не каже “дай” чи “треба”. Та от сіла я одного разу умаршрутку і стала свідком діалогу незнайомок

Звісно були у нього подруги, та не затримувались на довго. Все він щось не те знаходив, якусь непідходящу рису характеру, чи їжа не смакувала. А як то жити, як ти голодним ходити будеш? От так собі виходило, що ми все вдвох та разом. Я до нього “синочку” він мені “мамусю”, ніхто нас не швидить, ніхто не каже “дай” чи “треба”.

Що не попрошу, то мій Славко все зробить. Зателефонує з роботи, запитає, що у магазині узяти, попросить на вечерю чогось смачненького. Мені в радість, та й йому не важко у магазин сходити.

Де що полагодити, чи помайструвати, так скрізь він встигає і скрізь у нас порядок. Свинки ростуть, курчатка ціпають. Я восени їду в санаторій, він узимку.

Запитую у нього про те, коли вже сім’ю буде заводити, а він сміється:

— От скоро приведу до тебе Тетяну. Така гарна, така справна. Прям хоч зараз під вінець веди.

Та вже минає тиждень, другий, а він про ту Тетяну і не згадує. Питаю де невістка, а Славко лиш головою смикне невдоволено:

— Обкладинка гарна, а в душі не та людина. Не зрослось.

От так рік до року складався, уже й я на пенсію вийшла, уже й сину моєму за сорок, сивий. А в нас як було, то так і є хіба імена отих дівчат змінюються.

А це, чи то доля так підсобила, чи зірки так склались, їхала я у маршрутці до ринку. Сіли попереду дві жінки, видно подруги, які давно не бачились, та й давай новинами обмінюватись. Що пусте мололи, а потім:

— А про Василька знаєш? – запитує одна в другої.

— А що, може мама від юбки відпустила, чи оженився? – сміється друга.

— Та нічого смішного, подруго, – враз посмутнішала та що за Василька питала, – Не стало ж його матері тітки Галини, лишився він один як палець. Ой, казали Галині що сину долю псує, а вона де чула, все “Василько” та “Василик”. А, як відспівали її, а він у п’ятдесят що дитина мала: ну нічого не вміє і не знає, як зробити та з чого почати. Яйця собі зварити не ладен. Він же працював, а мама все йому і перше і друге і третє, а той ні до води холодної. Скільки раз йому мужики казали: “Женись, Василю”, так йому ж усе не те і не так. Ну а нащо з жінкою миритись, як удома така зручна мама?

Говорили вони про Василика, а я чую ніби про мого Славка мова. Хороший, роботящий, та так звик при мамі бути, що нікого і нічого йому не треба. Куди із теплого гнізда рушати в невідомість, як тут і досі все на блюдечку:

— Спершу ще тримався, рухався за інерцією вперед, а як рік по тітці Галі, то вже й берегу пустився. Заливати за комір став. Без матері, без людини яка не каже що робити і куди йти, безпорадний. Щаслива тепер на тому світі тітка Галина за свого Василика?

Вийшли вони а я й зупинку свою проїхала бо не сила була ногам мене із місця рушити. Отой Василик мені не відомий прямо перед очима стояв, бо ж Славко мій то його точна копія. Що робитиме як мене не буде?

Тієї ночі я не спала все з боку та й на бік. Ніби й мама я своєму сину, ніби ж і не тримаю його і невісток не жену, а виходить, що життя псую тим що біля мене він. Та й як бути, як поправити доки не пізно?

— Я йду жити до Миколи. – кажу сину з самого ранку і сама не вірю в те, що оце надумала, – Давно він мене до себе кличе, а я все не наважувалась. А як не стало Людмили на минулому тижні, то я оце й подумала, що життя одне і коротке. Може й не вийде у нас нічого, та я хочу спробувати.

Сидить Славко і очима кліпає, бо ще вчора і мови про таке не було. У нас були інші плани, я все для ремонту скупляла, а тут прокинулась з самого ранку і такі зміни. Крехтав, пробував відмовляти, а я стою на своєму: “Виходжу заміж, хочу романтики на свою не здорову спину і сиві коси”.

Микола от такими очима на мене дивився, коли я поріг його дому переступила. Давно ми із ним зустрічались, кликав він мене до себе жити, а я все віджартовувалась:

— Скінчилось життя твоє спокійне, – сказала йому того дня, – Сам мене покликав.

І знаєте, рік минув а я вже й бабусею скоро стану. Швидко мій Славко забув про принципи свої і вже не під мікроскопом роздивлявся наречену. Пожив сам трішки, та й привів у дім молоду господиню. Вже вона йому котлети смажить та голубці крутить.

А мені кортить піти поглянути, чи що у сина спитати, але тримаю себе в руках і всю свою енергію переживання на Миколу виливаю. Мовляв, така любов на старість років, що про все на світі забула. Аби тільки Микола не надумав втекти, від почуттів моїх.

Як прийде син, а я для годиться спитаю, як справи, можу і не погодувати і не дослухати, хай вдома їсть та жінці сповідається, та вже й у плечі і у двері. Роблю вигляда, що так мені клином світ на Миколі став, що на сина байдуже, хай на душі й скребуть коти і вовки виють.

Бо нічого бабі робити у домі молодят хай вчаться жити під одним дахом. Хай бачить мій Славко, що немає у нього ніяких запасних варіантів і ніде його не чекає “гніздечко” тепліше ніж у своїй же сім’ї.

Сподіваюсь, не спіткає мого Славка доля отого Василика. Як думаєте, я все для того зробила?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page