– Звісно, так буде менше всім клопотів. – гонорово заявила невістка. – Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна. Ви тільки подивіться на її хустку. Мені соромно. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина.
ПРО ВИЦВІЛУ ХУСТКУ… У залі засідань людей було зовсім мало. Увагу привертав кремезний чорнявий чоловік років сорока, який щось голосно пояснював своїй супутниці-блондинці, вбраній у все яскраве. Яскравими були навіть її манікюр та пишна зачіска. Поруч тихенько й непомітно сиділа старша жіночка у вицвілій хустині. Усіх трьох об’єднувало одне прізвище – Федоренко. Трохи пізніше довідалась, що позивачка – жіночка у вицвілій хустині – мати, а відповідачі – син і його дружина. Почалося слухання їхньої справи. Пише газета “Життя”
Старенька, спираючись на палицю, ледь підвелася, втерла кінчиком хустини сльозу й почала свою сповідь:
– Я на утриманні. Стара вже, нездужаю часто. Коли син буває вдома, то іноді й підкине копійчину, харчів завезе. А так – у відрядженнях. Власне, він сам може сказати.
Голос чоловіка пролунав у тиші:
– Все почалося після мого одруження. Моя кохана дружина з інтелігентної сім’ї, а мати моя – проста жінка. Жити разом не змогли. Я часто буваю у відрядженнях, а дружині хіба до неї, своїх справ вистачає. От і зібралися, аби вирішити і встановити належний відсоток для матері, щоб вона завжди і своєчасно отримувала допомогу, без нарікань.
До слова підвелася й інтелігентна невістка:
– Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, не любить нових речей, власне, майже нових речей. Бо скільки разів я одягала ту кофтину – вирішила їй віддати, а вона не прийняла, а зі своїм шматтям не розлучається. Ви тільки подивіться на її хустку. Мені соромно. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина.
Після короткотривалої тиші старенька знову звелася на ноги й попросила слова.
– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою. Мені час до часу дорікають, що не знаю, хто батько мого Івана. Так, не знаю. Та й матері його також не знаю. Жила я сама. Батьків рано не стало. Працювала на швейній фабриці в райцентрі. Якось пізно поверталася зі зміни й помітила картонну коробку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере. Розгорнула ганчір’я і заніміла, мало – немовля! Ухопила й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до себе і не відпускала вже з рук. Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, зайшла до сусідів порадитися, а вже потім не роздумуючи зібрала скромні пожитки, збереження й поїхала в село. Там купила козу, аби Іванкові здорове молоко було. А що вже хустка моя невістці не подобається, то й на те є причина. Цій хустці – чверть століття. Вона мені дуже дорога. Це Іванко мені на першу зарплатню подарував.
Зворушений чоловік кинувся до старенької, впав на коліна, і міцно обійняв. Уперше він не приховував сліз, які просвітлювали йому душу.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ