Ми йшли з магазину швидким кроком, я вся кипіла і тільки чекала приводу аби все їй висловити, а вона несла свою сумку, мало не втискаючи в себе, так вже не хотіла з нею розлучатися.
А потім мої думки перескочили на себе: «А ти що хотіла? Скільки років не бачилися, думаєш, що вона не змінилася, а тобі от і сюрприз. А ти ще двері в холодильнику ширше відкривай, добряга».
Далі на очі вже навернулися й сльози, адже ну як так, через якусь дрібницю так все розсипалося, та й чи було воно, те щире і вірне, під назвою «дружба»?
Леся приїхала до мене погостювати, ми роки не бачилися, бо хоч і дружили, але то все було на відстані. Між нами справді була дружба в ті юнацькі роки, коли одна за одну були горою, не раз витягували і виручали одна одну.
Далі заміж вийшли і по різних містах залишилися, а як пішли діти, то вже було й по дружбі, бо на поїздки не було ні часу, ні бажання.
Ми зідзвонювалися, вітали одна одну зі святами. Далі зустрічалися раз в пів року чи в неї, чи в мене, але далі частіше в кафе на каві і знову по домах.
Мій чоловік мене покинув десять років тому, у нього була така собі криза сорока, а я залишилася сама, бо й діти вже по своїх справах, а я вже не маю сили для нових стосунків, але все одно спілкуватися хочеться.
Аж тут телефонує Леся:
– Надійко, я до тебе в гості, можна?
– Та будь ласка. Я завжди тобі рада. Нарешті ми набудемося, як колись.
Цей тиждень пролетів як мить, ми стільки всього згадали, я аж помолоділа, весела і щаслива, ми й на концерт зібралися в неділю і я квитки вже купила, це ж яка подія – Зінкевич приїжджає.
А сьогодні пішли в магазин, я сама ходила а тут кажу:
– Лесю, ходи зі мною, купимо продуктів на кілька днів.
– Добре, – погодилася вона.
І ось ми вже на касі. Я в гаманець, а його нема. Зі мною таке буває, але я тут зраділа, що є подруга:
– Лесю, оплати покупки, а я тобі вдома віддам гроші, забула гаманець, уявляєш?, – я засміялася.
Але дивлюся, а Лесі геть не весело, сумку вхопила двома руками і каже:
– Я не маю грошей.
– Як не маєш? Ти ж казала, що в тебе карточка завжди з собою.
– Забула, – каже Леся.
Ну я ж не дитина, розумію, що вона просто не хоче платити.
– Я віддам тобі гроші вдома, не переживай.
– Я не маю, – далі за своє вона.
Ну мене вже й накрило. Самі посудіть: я її весь час годую, на каву, на виставку, на концерт я спонсорую, а вона не хоче на тисячу продуктів купити. Що то за людина така? То не можу бути моя подруга Леся.
І отак я мовчки з того магазину пішла, червона мов буряк, бо ж і касирка на мене дивиться і охоронець, я ж постійно так скуповуюся.
Самі розумієте, що я вже така йду, що вже Леся їде додому і знати я її не хочу.
Та вона колись могла мені останні гроші дати, бо знала, що мені треба, а тепер ту сумку тримає, наче там скарб? Вже й на себе бубню, що краще б ті гроші на інше витратила, а то отак прогуляла з «подругою».
А далі мені як та думка в голову прилетіла, що я аж зупинилася. Що ж мало з нею статися, аби вона так змінилася?
Ми зайшли до хати, Леся тупцювала і не знала, де ступити, вона ж усе розуміла, а я тоді до неї.
– А тепер розказуй. Тільки правду.
І тут мою подругу й прорвало.
Виявилося, що не було у неї ніякого щасливого шлюбу і люблячого сина. Обоє чоловіків звикли, що вона на них працює, а вони її гроші на свої потреби витрачають. В квартирі вже нема нічого й продавати, а вона наважилася нарешті хоч на кілька днів їх залишити.
– Чого ти одразу не сказала?
– Мені було соромно зізнатися, що я так живу своє життя.
– І ти вернешся до них?
– Так, вони ж без мене пропадуть. Ти не хвилюйся, я вже звикла так жити. Тільки… Можна я ще піду з тобою на концерт? Так хочеться згадати, які ми були щасливі… колись…
Ми пішли на той концерт і вона була дуже рада, але я не могла радіти. Питала себе – невже пізно щось змінити? Та й чи можна щось змінити, коли людина вже звикла? Що скажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
