fbpx

Звичайно, що це образливо, але я поговорила зі священником, а він каже: – Хіба милосердя до ближнього – то для вас образливо?

В шістдесят років мій чоловік заявив, що йде від мене до кохання всього його життя:

– Ми з тобою прожили гарне життя, виростили дітей. Але тепер я вже не хочу так жити і хочу останні свої роки прожити з жінкою, яку я в молодості дуже любив.

Що я мала на таке казати? Я від природи жінка дуже спокійна і зазвичай, все в собі переживаю. Отак на самоті поплачу й посміюсь і вже мені стає легше. Вирішила я нічого нікому не казати, бо ж новина, як бачите, дивна.

Справа в тому, що Микола зустрів її в лікарні, отак сталося, що лікували одну і ту ж болячку та згадали за стару. Я йому супи носила, а він в любов бавився…

Звичайно, що це образливо, але я поговорила зі священником, а він каже: – Хіба милосердя до ближнього – то для вас образливо? Якби він був чужим і був в лікарні, то сам Ісус наказував відвідувати хворого і дати прилисток подорожньому.

– Але він зі мною вчинив не милосердно, – сказала я.

– На все воля Божа, – туманно, як мені здалося, відповів священник.

Ну, яка воля Божа? Що мені за своїм молодим коханням ганятися?

Діти у нас далеко живуть і добре, що рідко навідуються. То я й кажу, що батько аби в родича, або ще десь .

Інколи попереджаю його, щоб прийшов з дітьми побув і приходить…

Бачу з його виду, що ведеться йому там добре. Ну, то хай і живе собі, а я собі.

То на дачу поїду, то до подруг прийду, купа часу у мене з’явилося.

Але ж увечері… Ввечері прокидається все те, що ти вдень перебиваєш роботою, прокидається образа.

І починає свою роботу – як так? Стільки років разом прожили не одну складну ситуацію пройшли, а тут попав в лікарню – і вже людину не впізнати. Хоче жити, бачте, а ти що роби?

Як мені тепер жити, коли я не знаю, як мені це робити без нього. Мій день крутився навколо того, що йому приготувати, що попрати, що в дорогу дати. Як закомандує пироги, то треба й на базар сходити по сир, треба по картоплю на дачу поїхати, треба перебрати речі в шафі, котре на літо. Котре на зиму, треба закруток накрутити з аджикою з кабачків, яку він страшенно любить…

То були поминальні дні, навколо так спокійно, зелено… Сиджу я біля батьків, свічку запалила та розказую їм, яка оказія у мене в житті.

– Микола собі живе та радіє, а я що? Де мені та радість, як онуки далеко, діти далеко… З подругами ляси точити, то вже й не хочеться так часто, та й вони зайняті все частіше. Вже ті серіали по якому колу дивлюся.., – говорю те вголос.

– А ви за мене заміж виходьте, то й будете мати заради кого жити, – чую збоку голос чоловічий.

Я оглянулася – чоловік не видний, точно жінки не має, бо сорочка не випрасувана добре, але ж мені то до чого?

– Я вдівець вже років п’ять… Спочатку думав, що скільки мені лишилося вже якось сам проживу. То до дітей поїду, то діти до мене. Але життя йде, розумієте, а я ніби стою скраю і не знаю, як бути…

І отак ми з Вітьою й розговорилися… А що?

Як люди не знають, як самим жити, то хай живуть вкупці. У Віктора своя невеличка квартира, дати так само далеко, у них своє життя.

Ми довго один до одного приглядалися, бо ж у кожного свої звички, тому побачень у нас було багато.

Все зробили по закону, хоч від моїх і його дітей було купа вереску, але ми були тверді:

– Ви наші діти, а не навпаки. Ми своїм розумом живемо, а ви своїм. Не розумієте нас, то й не треба. Але ми до вас в кишеню не залазимо і ви до нас не залазьте.

Хто б міг подумати, що навколо якихось нещасних сорока восьми квадратів буде стільки баталій, як коло палацу.

Але ми втрималися в такому тиску, то й втримаємося далі, бо «чоловік і жінка, то найкраща спілка»!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page