Мій син, Андрій, і його дружина, Олена, приїхали до нас на недільний обід. Зазвичай ці зустрічі проходять тепло, з розмовами про нашого онука, Микиту, якому вже скоро виповниться сім.
Але сьогодні в повітрі висіла напруга, густа, як перед грозою. Ми з чоловіком, Петром, розуміли, що щось назріває, але навіть не очікували, що все вилиється у з’ясовування стосунків прямо за нашим столом.
Після того, як ми смачно пообідали, і Андрій, як завжди, попросив добавки, Олена різко відсунула тарілку.
— Ти навіть не уявляєш, як це мене втомлює, Андрію, — почала вона, її голос тремтів від прихованого обурення. — Просто не уявляєш!
Андрій, поклавши виделку, здивовано подивився на неї.
— Що саме тебе так втомило, Олено? Сьогодні ти приготувала неймовірний пиріг. Все було чудово.
— Чудово? — вона гірко засміялася. — Звичайно, тобі чудово! Ти прийшов, з’їв, похвалив і тепер підеш відпочивати! А мені доведеться готувати вечерю, і це тільки початок! Я цілими днями, як ти говориш, «відпочиваю» на своїй роботі, а потім біжу додому, щоб стати «вічною куховаркою», прибиральницею, пралею, а потім, якщо пощастить, трохи посидіти з Микитою.
— Ну, послухай, — відповів Андрій, його тон став жорсткішим, — ти ж жінка. У нас усе в домі автоматизовано: посудомийна машина, роботизований пилосос. Це ж не так складно. А я, між іншим, працюю без вихідних, забезпечуючи нашу родину. Наші доходи… вони значно вищі завдяки моїм зусиллям!
Олена підхопилася з місця.
— Отже, ти вважаєш, що твоя важлива робота дає тобі право повністю усунутися від домашнього життя? Ти бачиш, що я теж працюю! Я теж втомлююся! Я не вимагаю від тебе великих грошей! Я вимагаю участі! Я пропонувала: давай готувати по черзі?
Андрій відповів миттєво, його погляд став холодним.
— По черзі? Добре. Давай тоді по черзі й забезпечувати родину тим достатком, до якого ми звикли. Хто приносить у дім основну суму — той і диктує правила. Це логічно, Олено.
Мій Петро вирішив втрутитися, його голос залунав спокійно й розважливо.
— Сину, це не фінансове питання. Тут мова про повагу до праці один одного. Олено, Андрій має рацію, його робота дуже виснажлива, але, сину, ти не можеш вимірювати стосунки в родині лише величиною заробітку.
Олена звернулася до мене, її очі були сповнені розпачу.
— Мамо, ви бачите? Він не хоче навіть спробувати зрозуміти! Я почуваюся просто найманою працівницею! Якщо він не погодиться на розподіл обов’язків, я подам на розлучення. Я не можу так більше жити!
Вона швидко вийшла з кухні, а Андрій, приголомшений її рішучістю, лише прошепотів:
— Це неможливо. Розлучення через посуд?
Я зітхнула, дивлячись на Петра. Здавалося б, дорослі люди, а не можуть домовитися про такі прості речі.
Я завжди мріяла про щасливу родину для мого сина. Андрій і Олена одружилися сім років тому, і я вважала їхню пару ідеальною. Вони познайомилися ще студентами, швидко знайшли спільну мову, і їхнє весілля було сповнене молодого ентузіазму.
Наш онук, Микита, скоро піде до школи. Він — наше сонечко, і до недавнього часу в родині панував спокій.
Протягом усіх цих років Олена ніколи не скаржилася. Я ніколи не чула від неї жодного закиду на адресу Андрія щодо розподілу домашніх обов’язків. Вона чудово вела господарство.
Коли народився Микита, Олена не затрималася в декреті. Вже у два рочки онук пішов у садочок, а невістка повернулася на роботу. Вона працює у сфері, де графік трохи вільніший, ніж у мого сина. Андрій обіймає дуже відповідальну посаду в міжнародній компанії, і його навантаження справді величезне.
Я, звісно, не могла не помітити, що домашні обов’язки в родині лежать переважно на Олені. Але, чесно кажучи, я завжди вважала це цілком логічним.
— Ну, Олено, — говорила я їй якось, коли ми разом наводили лад у шафі, — ти ж жінка, у тебе все так ладно й красиво! До того ж, у вас усі ці сучасні помічники: пральна машина сама сушить, посудомийка працює. Це не те, що було в наш час!
Олена тоді лише загадково усміхнулася:
— Так, мамо. Це полегшує справу, але не скасовує необхідності щодня стояти біля плити.
Мій син завжди любив добре поїсти. Він чоловік, йому потрібна енергія. І він ніколи не приховував своїх гастрономічних пристрастей.
— Мамо, — казав він мені ще з дитинства, — найкращий спосіб показати свою любов — це смачна вечеря!
Олена завжди готувала чудово. Столи в них завжди були накриті, наче в ресторані. Але нещодавно вона почала поводитися інакше.
— Мамо, — поскаржилася вона мені телефоном, — я вже не можу. Мені доводиться стояти біля «вічного вогню» і вранці, і ввечері, і всі вихідні дні, доки твій син «відпочиває» після свого напруженого тижня.
Це був перший дзвіночок. Потім ситуація загострилася. Олена висунула Андрієві ультиматум: або вони ділять домашні обов’язки, або вона не може так продовжувати.
— Андрію, я не хочу бути лише домогосподаркою, — сказала вона йому, як він мені потім переповів. — Я ходжу на роботу, приношу свій дохід, і я хочу, щоб ти брав участь у нашому спільному житті, а не тільки у його споживанні.
Його відповідь, звісно, була типово «чоловічою» і, на жаль, дуже прагматичною.
— Олено, я тобі вже пояснював! Моя робота забирає в мене всі сили. Ти знаєш, скільки я працюю, скільки відряджень у мене буває! А наш основний дохід, той, що дозволяє нам мати такий рівень життя, — це моя зарплата. Твоя робота, хоч і важлива, але не настільки обтяжлива і не настільки впливає на наш добробут. Я забезпечую сім’ю. Це моя частина.
— Отже, ти вважаєш, що твоя частина — це заробляти досить багато грошей, а моя частина — це вести все господарство, працювати і ще й виховувати сина? — вона підвищила голос. — Це несправедливо! Я втомилася бути кухаркою, прибиральницею, пралею і нянькою, плюс ще й працівником в офісі!
Андрій уперся. Він посилався на те, що «не одна вона така нещасна» і не збирався йти на поступки, вважаючи свою позицію абсолютно обґрунтованою.
— Усі жінки так живуть! — горланив він. — Ти просто придумала собі проблему!
Ця його фраза стала каталізатором.
— Якщо ти так вважаєш, — відповіла Олена, — то я тобі більше не дружина, а прислуга, яку ти найняв за твої гроші.
Ми з Петром, а також батьки Олени, наші свати, були в повному розпачі. Ми почали активну кампанію з примирення молоді.
— Катю, треба щось робити! — нервував мій чоловік. — Вони ж розлучаться через якусь, вибач, дурницю!
Ми зі сватами регулярно телефонували одне одному, обговорюючи стратегію. Свати намагалися вмовити Олену.
— Доню, — говорила їй мати, — ну хіба це привід? Андрій же хороша людина, люблячий батько! Ну, не любить він готувати, що поробиш? Ти ж знала, за кого виходила!
— Мамо, я виходила заміж за партнера, а не за чоловіка, який вважає, що його функція обмежується лише грошима! — відповідала Олена. — Я більше не можу жити з відчуттям, що я обслуговую його життя!
Я ж, звісно, взялася за сина.
— Андрію, що ти робиш? — наполягала я. — Ти ж втратиш дружину! Вона прекрасна, чуйна, вона тобі все пробачала стільки років!
— Мамо, — відповів він, роздратовано, — я не розумію, у чому моя провина! Я не п’ю, не гуляю, працюю, забезпечую! Чого їй ще треба? Це її жіночі обов’язки!
Петро запропонував синові компроміс.
— Сину, якщо ти не хочеш готувати, то хоча б візьми на себе іншу частину домашнього господарства! Ти міг би регулярно закуповувати всі продукти, чи щотижня пилососити, чи займатися оплатою рахунків. Просто познач свою активну участь у сімейному господарстві!
Микита був на канікулах, коли ми це обговорювали. Він сидів поруч, малюючи щось, але, без сумніву, усе чув.
— Дідусю, тато не хоче, — тихо промовив він.
Я подивилася на Андрія, намагаючись достукатися до його свідомості.
— Синку, ти чуєш? Навіть Микита все розуміє. Це не просто прибирання, це питання твого залучення до сімейного життя, до чогось, що не пов’язане з твоїм офісом.
Але Андрій уперся. Він був, як той Овен, на якого натрапила коса.
— Ні. Якщо Олена хоче рівності, то нехай шукає роботу з такою ж відповідальністю і таким же фінансовим результатом, як у мене. Тоді й поговоримо.
— Але ж це нерівноцінний обмін, — намагалася пояснити я. — Домашня робота не має фінансового еквівалента, але вона варта уваги! Вона дозволяє тобі відпочивати!
Він мовчав, його обличчя було кам’яним.
— Мамо, це моя остаточна позиція.
Конфлікт тривав ще кілька тижнів. Олена подала документи. Наші зусилля не дали результату. Ми з Петром були засмучені. Нам, дорослим людям, було боляче дивитися, як розвалюється сім’я через, здавалося б, таку дрібницю.
— Катю, я не розумію, — говорив Петро, дивлячись у вікно, — чому молодь не може знайти спільну мову? Це ж нескладне питання. Просто проявити трохи уваги, трохи залученості, трохи поваги до праці іншої людини.
— Це інше покоління, Петре, — відповідала я, намагаючись знайти хоч якесь виправдання. — Вони звикли до швидких рішень. Якщо щось не ідеально — вони це просто замінюють. Але ж сім’я — це не гаджет!
Я шкодувала найбільше за онука. Якщо батьки розлучаться, на нього чекає неповна сім’я, а це, хоч як крути, не цукор. Микита любить і тата, і маму, і вони обоє прекрасні батьки. Але його мама не змогла більше терпіти відчуття, що її використовують, а тато не зміг переступити через свою принциповість і гординю.
Я зустрілася з Оленою в кав’ярні востаннє. Вона виглядала втомленою, але рішучою.
— Олено, ти впевнена? — запитала я, нахиляючись до неї.
— Так, мамо Катю, — вона кивнула. — Я не можу жити з чоловіком, який не бачить мене як рівного партнера. Я не прислуга. Я не хочу, щоб мій син бачив, що мама – це лише робочий механізм, який обслуговує тата. Я маю показати йому інший приклад. Я вдячна Андрієві за всі ці роки, але мені потрібен чоловік, а не споживач.
Я не розуміла її. як можна бути такою? Що вона собі вигадала? Відколи це чоловік повинен щось дружині окрім стабільного фінансового становища, скажіть мені на милість?
Головна картинка ілюстративна.
