Зять мені в цьому зізнався через багато років. Що ж я можу лише подякувати його бабусі за пораду, бо вона виявилася слушною і я рада, що діти живуть в мирі і злагоді

Я свого майбутнього зятя зустріла випадково, він проводжав доньку після якогось заходу в інституті і вони про щось дуже жваво сперечалися. Одразу було видно, що вони не пара, бо ніяк не хотіли один одному сподобатися чи поступитися, але таки виховання моєї доньки взяло своє:

– Ходи до нас перекусиш, я ж знаю, що в тебе в гуртожитку їсти нема чого. О, мамо, а що ти тут робиш, – звернулася донька до мене.

– В магазин ходила, як знала, що у нас будуть гості.

– То я вам допоможу, – сказав юнак і взяв мої важкі сумки, – Я – Леонід.

І отак ми йшли по дорозі: вони попереду сперечаючись, а я йшла позаду і згадувала молодість, яка надто швидко минула.

Вдома підсмажила картоплі, поки діти вже сперечалися через пари і хто там вірно написав тезу, а хто ні, я покликала їсти.

– Дякую, дуже смачно, – уплітав картоплю Леонід, – моя бабуся теж притрушувала картоплю сиром з кропом.

Я зашарілася, адже мені б і хотілося пригостити його котлетами, але наш сімейний бюджет геть тріщав по швах.

– Дякую, – я була зворушена тим, як він подав цю просту і дешеву страву, – Зате у нас на десерт шарлотка!

Коли Леонід пішов геть, то я сказала Анжелі:

– Ти знаєш, доню, такий хлопець в біді підтримає і не звинуватить. Ти б до нього приглянулася, бо геть мені твій Сергій не до вподоби.

– Ще чого! Хто Сергій, а хто Леонід!

Звичайно, адже Сергій красень і родина багата, як одружаться, то донька точно більше смажену картоплю не їстиме.

Але з того дня все частіше біля Анжела приходила з Леонідом, то вони проєкт мають робити, то реферат їм дали написати, то просто він її проводжав. Я завжди запрошувала його на вечерю, яка була так само не вибаглива. Я ростила доньку сама. Тому й заробляла лише я, а витрати були шалені, адже дівчина й одягнутися хотіла, й на перекус треба було дати, тому й приходилося викручуватися в їді, щоб і смачно, і ситно.

Сергій у нас ніколи не їв, він якось раз був прийшов на нашу кухню, я подала чашки на чай, то він їх перемив. Я паленіла, адже чашки були не нові, деякі й потріскані з середини, а він отак вказав мені на наші статки чи що.

А потім Анжела сказала, що з Сергієм все і вона тепер з Леонідом. Після інституту вони одружилися і жили зі мною, а через п’ять років переїхали у власну квартиру. Я дуже сумувала за онуком Степанком, просила ще пожити зі мною, але діти сказали, що я маю мати особисте життя.

– Мамо, ти ще молода, вийди заміж!, – казала донька, – А то так в житті нічого доброго й не бачитимеш, а тільки кухню і роботу.

Я послухала дітей і таки дала шанс сусідові, який дуже давно був мені добрим другом, бо щоб не трапилося в квартирі, то я кликала його на допомогу.

На двадцятирічному ювілеї їхнього шлюбу, Леонід мені сказав, що його бабуся йому порадила дивитися на матір, коли він буде вибирати собі дружину.

– Я тоді спитав – вона буде така в старості? А бабуся засміялася і сказала, що вона буде з таким характером. І коли ви тоді мене нагодували смачно, коли не дивилися, що у мене на п’ятах шкарпетки протерті, то я зрозумів, що я тут як удома, що зі мною поділилися не надлишком і з такою жінкою, я б хотів бути, щоб підтримувала і щоб так картоплю смажила. Я її просто обожнюю!

– Дякую, Льоня, не повіриш, але я щось таке й доньці тоді сказала. Що в добрі легко любити, але, коли буде якась халепа, то краще мати під боком такого чоловіка.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page