– Що робити з дитиною? Та приводь на світ, як тобі треба. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі упадає за тобою. – Славко глянув на Даринку, як на непотріб. Розвернувся обійняв нову кохану і пішов ніби й нічого не чув За матеріалами Життєві історії Ольги Чорної
Непутнє кохання На шкільному подвір’ї було гамірно. Дорослі чоловіки і жінки скидалися на підлітків: сміялися, жартували, пригадували кумедні історії. І враз притихли, побачивши директора, колишню класну керівничку й кількох учителів.
– Не віриться, що вже минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, – мовив хтось.
– Петро Адамович з паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв…
– А реакція (так називали хімічку), наче, й не змінилася…
Неоніла Степанівна, колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала:
– Хто сьогодні відсутній?
– Марічки нема. І Василя. І Наді. Славко пішов у засвіти… Дарини нема. Але обіцяла приїхати…
При згадці про Дарину всі мимохіть глянули на Михайла. А він думав, аби не вистрибнуло сеpце й не покотилося назустріч дівчиськові, яке він кохає досі…
Хтось запропонував, поки не всі зібралися, піти на цвинтaр, провідати місце спочинку Славка та улюбленої вчительки української мови і літератури Віри Павлівни, яку учні називали «україночкою».
Щойно рушили зі шкільного подвір’я, як із центральної дороги у вузьку сільську вуличку влетіла автівка. Зупинилася. Відчинилися двері. Елегантна жінка помахала усім рукою.
– Дарина, – тихо мовив Михайло, але почули всі.
…Тихий Михайло закохався в однокласницю, яку нарекли вітрогонкою. Дівчина встигала гарно вчитися, співати й танцювати, допомагати матері на фермі й на городі. Вродливиця з лукавими смішинками у величезних карих очах подобалася всім. А їй подобався Славко.
Зарозумілий, трохи зверхній. Дарина стрибала від щастя, коли цей хлопчисько проводив її з клубу. І метала громи, як дізнавалася, що зі Славком дефілювала інша дівчина.
Коли навчалася в інституті, майже щотижня поспішала додому, аби побачити Славка.
– Поpоблено тобі, чи що? – жартувала подруга. – Та до тебе «нерівно дихають» стільки хлопців з нашого курсу. А те твоє кохання непутнє якесь.
Славко крутив голови сільським дівчатам. Коли ж приїжджала на вихідні Дарина, увивався біля неї.
Якось Михайло набрався сміливості, зізнався Дарині в коханні і сказав, що Славко її не вартий.
Вона у відповідь засміялася…
Вперше Дарина відчула, що стане матір’ю за місяць перед тим, як Славко мав іти до аpмії.
– Яка женячка? Яка дитина? – запитував невдоволено. – От, коли повернуся…
Коли ж повернувся, знову бігав за гарними дівчатами. І про Дарину не забував. Потім хвалився перед хлопцями, як вона за ним бігає. Михайло за той поговір тихо ненавидів Славка.
Вдруге Дарина була при надії, коли вже працювала в банку.
– Славку, я хочу це дитятко хоч на світ з’явилось.
– А мені що до того? Забув сказати – я одружуюся. З нашою новою бібліотекаркою. Її батьки дарують машину і квартиру в райцентрі. Вигідна партія.
– А що буде?..
– З дитиною? Та приводь на світ, як тобі треба. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі упадає за тобою.
Славко, будучи під “шофе”, «запропонував» однокласникові одружитися на Дарині та своїй дитині. Михайло його добряче приклав. хлопці зчубились. Про її причини пліткувало все село.
Вона не залишила й другої дитини. Зате не могла позбутися кохання до Славка, який псував її життя…
…Вийшла заміж за набагато старшого вдівця з солідними статками. Переїхала до великого міста. «Підросла» у кар’єрі. Забрала до себе матір.
Одружився й Михайло. На сироті з сусіднього села. Не з любові. Але дружину шанував. Бавився з маленькою донькою. І… кохав вітрогонку-Дарину.
А в її думках і мріях жив Славко. Якби покликав – пішла б за ним на край світу. А, може, справді, як колись казала інститутська подружка, їй поpоблено.
…Недавно Дарина овдовіла. Чоловік ніколи не скаржився на хворе сеpце. А тут…
– Вік, – поспівчували лікаpі молодій жінці.
У великій квартирі Дарина залишилася зі старенькою матір’ю.
– Якби чоловік був молодший, то, може, Господь діточок послав би, – зітхала мама. – Як же ти, Дарусю, сама колись будеш?
Матір не знала про те який гріх зробила її донька. А в те, що пліткували про діток від Славка, не вірила. Бо, як казала сусідка, сільські сороки-ворони і ангелам словами крила общипають.
…Дарина втішилася, коли її запросили на зустріч однокласників. Матиме нагоду поговорити серйозно зі Славком. Чула, зі своєю дружиною живе сяк-так. Дітей не мають. Може, нарешті зійшлися б.
…Перед тим, як вирушити в дорогу, ще раз глянула на себе в дзеркало. Вродлива. З гарною фігурою. Вишукано одягнена.
– Вперед, спокyснице! – усміхнулася сама до себе.
…Дарина шукала серед однокласників Славка. І не розуміла, куди це зібрався їхній десятий «А». Запитально глянула на колишню шкільну подругу.
– Ми йдемо провідати мoгили Віри Павлівни і… і Славка…
– Славка? Нашого?.. Його не стало?.. Як? Коли?..
– Недавно. З братом їхав. Брат трохи має ще проблем, але живий. А Славко два дні ще між сим і тим світом побув і…
Колишні учні зупинилися біля пам’ятничка вчительки.
– Славко трошки далі, – тихо мовила подруга. – Бачиш свіжі вінки? Це там…
– Привіт, Славку, – прошепотіла Дарина. – А в наших дітей і місця спочинку немає…
З очей покотилися сльози. Плакало її непутнє кохання…
Фото-ілюстративне firestock.ru
