… А дощ не вщухав. Витанцьовував вулицями. Що йому до перехожих! Олег з Іриною від дощового полону врятувались у найближчій кав’ярні.
– Отже, каву з коньяком? – запитав Олег.
– Каву з коньяком.
– За наше рандеву, – підняв келиха.
– І за дощ, – додала Ірина.
Вони просиділи у затишній кав’ярні, здавалося, вічність.
– Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.
– У якій готували смачну каву.
– Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…
– Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, – засміялася жінка.
– Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.
Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу й Ірині Павлівній – поза сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…
– Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, вже! Одне твоє слово вирішить все. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!
– Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…
Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:
– Привіт!
– Привіт!
– Як справи?
– Добре. А в тебе?
– Та, нічого…
Це колись, в інституті, у студентки Іри та студента Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:
– Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай, трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар’єру…
Олегові чекати обридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і… перша сивина у волоссі.
– Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку-дві? – запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.
– Можна, – погодилася, не роздумуючи.
Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференцзалу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.
…Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімке сходження на олімп кар’єри, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало – його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.
– Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?
– Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?
– Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.
– Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.
– Ти потрібний хлопцям, Олеже. А з дружиною… У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.
– Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово…
Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя.
Здавалося, всі годинники світу рухалися у шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю.
Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям означає доруйнувати Олегову сім’ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулися у жорстокій боротьбі. Ні…
– Давай, Олеже, замовимо ще по каві.
– Отже, ти…
– Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.
А про себе мовила: «Яка ж ти нерозумна, Ірко…».
… Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.
– Зачекай, – різко зупинилася Іра.
Під світлом ліхтаря, на чистому аркуші паперу, вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:
– Олеже, пусти, хай пливе…
Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка…». А у фойє готелю серйозно мовила:
– Спробуй зберегти сім’ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони без тебе? І навіть, без цих безглуздих скандалів?
– А ти? Як ти, Ірко?
– Дякую за дощ. Бувай…
автор: Ольга Чорна
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
