А мама сина проводжає. Розповідь від якої плаче серце, і мурахи по шкірі
Світало. Тетяна Євгенівна прокинулась і поспішила на кухню. Сьогодні син їде на заробітки. Далеко, Вирішила приготувати його улюблену страву. Хлопці заїдуть через дві годинки, часу вдосталь. Сина будити не стала.
Один він у неї, сама ростила. Добрий завжди усміхнений, і господар гарний. Все в цьому домі в кожному куточку його руками зроблене. І на поле встигає, і на город, і до коханої. Ніби не один він, а одразу троє, живе на повну, радіє кожному дню.
– Мамо, – прокинувся син, – котра година, не спізнююсь?
– Друга, синку. Поспи ще. Зараз я котлеток твоїх улюблених насмажу.
– Не треба, мам. Ми раніше виїдемо. Я ще до Ксенії заїду попрощатись. Контракт на рік. Обіцяла чекати. А там мамусю і весілля відгуляємо, і онуків тобі з десяток підкинемо. Аби не сумно було. – і так дзвінко засміявся, як у дитинстві.
Вже через кілька хвилин сидів за столом і їв улюблені котлетки з сиром. Ніхто так не їсть, а він обожнює: свіжі котлетки з кисломолочним сиром.
Тетяна сіла навпроти і залюбувалась:
– Мам, ну чого ти все дивишся на мене, як в останній раз.
– Я просто хочу вдивитись тебе в себе, аби на цілий рік вистачило. Аби час швидше пролетів, і ти знов тут, поруч сидів.
Проводжала його за село. Йшли рахуючи зорі, збираючи безцінні миті разом.
– Ти дзвони мені синку частіше. Хоч добридень і добраніч кажи, а мені все легше буде.
– Звісно, мамо! Та не переймайся ти так. Ну нащо ж ті сльози? Тепер за тебе перейматимусь.
Похапцем витерла сльозу. Під’їхало авто. Обійнялись. Сів до салону, посміхнувся.
Довго ще стояла одинока постать понад шляхом. Сльози котились і котились по щоках.
– Нічого, ти скоро повернешся. Рік це зовсім не довго, я чекаю, синку.
– Тітонько Килино, – питає невістка у свекрухи. – вже третій день поспіль ту стареньку бачу понад шляхом. Чого вона щодня сюди ходить, іде сміється, постоїть поплаче і знов повертається. Хто то така?
– Тетяна! Її син на заробітки двадцять років тому поїхав, і там Богу душу віддав. А з нею після того щось трапилось. Ніби і нормальна цілий день, порається з людьми балакає, а вранці встає і йде сина проводжати. Розмовляє з ним сміється, обіймає. Хотіли ми її на лікування відвезти, та рука не піднялась. Може їй так і краще, щодня свою дитину до серця пригортає.
– Двадцять років щодня? – витерла непрошену сльозу жінка
– Щодня доню, щодня!
Копіювання тексту без гіперпосилання на intermarium.news заборонене
Головне фото ілюстративне з вільних джерел
