Усе почалося з того, що я просто заплуталася між двома чоловіками. Вадим був надійним. Коли ми сиділи в кутку невеликого кафе на околиці біля озера, він пересував на столі чашку з чаєм ближче до мене, просив пересісти, коли дув вітер і дивився на мене так, ніби я була єдиною людиною в його житті. З ним завжди було тепло, передбачувано, навіть занадто спокійно. А от від Дениса в мене буквально всередині все переверталося. Він міг не дзвонити тижнями, а потім з’являвся посеред ночі, і я забувала про все на світі. Я хотіла бачити його кожну хвилину, хоч і розуміла, що це добром не закінчиться.
Того вечора Вадим сказав, що їде в Польщу на будівництво. Контракт уже був підписаний, квитки куплені.
— Ти ж усе одно не хочеш за мене заміж, — він знизав плечима. — Виходить, я тут нікому не потрібен. Мені треба заробляти на власне житло, а тут перспектив нуль.
Я дивилася на його широку спину, на просту куртку і раптом подумала, що з ним я б завжди була в достатку.
Але серце тягнуло до іншого.
— Це неправда, Вадиме. Ти мені потрібен. Я дуже ціную те, як ти до мене ставишся. Але я просто ще не готова до весілля, мені треба на ноги стати, роботу нормальну знайти.
Він нічого не відповів. Якби я тоді знала, як мені відгукнуться ці слова вже за пару місяців, я б, мабуть, говорила зовсім інакше.
Вадим поїхав на початку жовтня. Я залишилася сама і весь свій вільний час почала віддавати Денису. Ми зустрічалися в його орендованій квартирі, ходили в кіно, але він ніколи не говорив про спільне майбутнє. Навіть тоді, коли я зрозуміла, що в нас буде дитина. Я пам’ятаю той день до дрібниць: на кухні кипів чайник, Денис сидів за столом і грав у телефоні. Коли я сказала йому про поповнення в сім’ї, він навіть не підвів очей від екрана.
— Ну і навіщо це зараз? — нарешті буркнув він, відкладаючи телефон. — Я взагалі не планував ставати батьком у найближчі роки. Грошей немає, за квартиру ледве плачу. Придумай щось, Олю. Нам же й так удвох нормально було.
Він підійшов, пригорнув мене за плечі, але його руки були холодними. Того вечора його обійми вже не здавалися мені такими бажаними. Я ще кілька разів намагалася поговорити з ним, приходила до нього після роботи, сподівалася, що він змінить думку, що ми принаймні розпишемося. Але Денис просто почав зникати. Спочатку казав, що зайнятий, потім взагалі перестав піднімати слухавку, а на повідомлення відповідав через раз.
Я опинилася в глухому куті. Не знала, що робити. Мама наче відчула.
— Ти куди це зібралася така бліда? — запитала вона, ставлячи праску на підставку.
— А в мене є вибір, мамо? — я сіла на стілець біля дверей і закрила обличчя руками. — Денис мене заблокував. Я сама не витягну цю дитину.
— Вибір є завжди, — твердо сказала мама, підходячи до мене. — Сідай за стіл, бери телефон і пиши Вадиму. Пиши, що сумуєш, що зрозуміла свої помилки, що хочеш бути з ним. Ця розлука показала тобі, хто насправді твій чоловік.
— Мамо, ти при своєму розумі? — я підскочила зі стільця. — Я вже більше місяця при надії. Від Дениса! А Вадима немає в країні кілька місяців. Як я йому це поясню?
— Діти бувають семимісячні,— мама навіть оком не моргнула. — Головне, щоб усе пройшло добре. І не сперечайся зі мною. Кажеш, це нечесно? А чесно залишати дитину без батька через якогось пройдисвіта? Вадим тебе любить, він забезпечить і тебе, і малого. Сідай і пиши, часу в нас дуже мало. Це твоє перше поповнення, ти не маєш права ламати собі життя через гордість.
Вона буквально змусила мене сісти за стіл. Я плакала, руки тремтіли, але я написала той лист. Написала, що мені важко самій, що я переосмислила все і готова вийти за нього заміж, якщо його почуття ще в силі.
В той же вечір Вадим подзвонив, але мама схопила слухавку перша:
— Вадимчику, сину, привіт! — кричала вона в слухавку. — Ой, як добре, що ти подзвонив. Зараз покличу Олю. Вона якраз прилягла відпочити, трохи втомилася на роботі, але заради тебе зараз встане.
Мені стало гидко від цієї вистави, я аж скривилася. Я взяла слухавку, сіла на диван у коридорі. Звідти почувся знайомий, спокійний голос Вадима, який так контрастував з моїм внутрішнім хаосом.
— Олю, це правда? Те, що ти написала?— тихо запитав він.
— Правда, — я ковтнула сльози. — Мені дійсно дуже важко без тебе. Тут усе не так.
Я майже не брехала. Мені було неймовірно важко. Мені було шкода себе, шкода своїх зруйнованих ілюзій про велике кохання з Денисом, і було соромно, що доводиться так грати почуттями людини, яка ні в чому не винна.
Вадим довго не думав. Він розірвав контракт, зібрав речі й приїхав значно швидше, ніж я очікувала. Ми швидко розписалися в РАЦСі, без пишного весілля, просто посиділи з батьками в кафе. За місяць я сказала йому, що в нас буде дитина.
Він відерце з фарбою ледь не впустив — ми якраз робили ремонт у кімнаті, переклеювали шпалери. Вадим був на сьомому небі від щастя. Він не дозволяв мені піднімати нічого важчого за чайник, сам ходив по магазинах, купував фрукти й постійно перевіряв, чи не дує з вікна.
— Мені страшно, мамо, — сказала я на кухні, коли Вадим пішов у гараж. — А якщо він почне рахувати місяці? Якщо він про все здогадається?
— Не вигадуй дурниць, — мама засипала заварку в чайник і суворо подивилася на мене. — Це його дитина. Він її чекає, він за неї платить, він її виховує. Значить, вона його. І закрили цю тему раз і назавжди.
Дівчинка народилася в міському пологовому будинку. Мені було важко дивитися лікарям в очі. Мама сама ходила в кабінет до завідувачки, про щось там довго розмовляла, принесла якісь пакунки. Коли Вадим забирав нас, лікарка з реєстратури сухо сказала:
— Дитина народилася трохи раніше терміну, ніби семимісячна, але показники в нормі, розвиток хороший. Можете їхати додому.
Доньку назвали Ілоною. Вадим годинами сидів біля колиски, коли приходив з роботи.
— Олю, подивись, вона ж вилита я, — сміявся він, тримаючи її за маленький пальчик. — Очі сірі, і ніс мій, картоплею. І посміхається так само.
Я дивилася на дитину й подумки дякувала всім силам, що вона не вдалася в Дениса. Жодних спільних рис з тим чоловіком у неї не було.
— Ну, всі маленькі діти спочатку схожі між собою, — тихо відповідала я, відвертаючись до плити, щоб сховати обличчя.
Час ішов. Вадим відкрив невелику фірму з ремонту автомобілів, працював з ранку до вечора, але завжди знаходив час для родини. Його любові вистачало на нас обох. Я намагалася бути ідеальною дружиною: вдома завжди було прибрано, на столі стояли гарячі обіди, речі були випрасувані. Я звикла до цього життя, і згадки про Дениса з’являлися все рідше, як якийсь старий поганий сон.
Але минулого тижня все перевернулося. На роботі в офісі, де я працювала за комп’ютером, мені раптом стало погано. Почала паморочитися голова, з’явилася нудота. Колега по кабінету дала мені води й порадила зайти в кабінет на першому поверсі. Жінка в реєстратурі, подивившись на мої скарги, направила мене до фахівця. Після короткого огляду мені сказали:
— Схоже, у вас буде дитина.
Я вийшла на вулицю сама не своя. Чомусь я вирішила не казати Вадиму одразу. Хотіла зробити йому подарунок на тридцятиріччя, яке мало бути за місяць. Замовила великий торт, приготувала вечерю, забрала Ілонку з дитячого садка раніше.
Того дня я взяла відгул. Ми з донькою сиділи у вітальні, коли у двері подзвонили. Я думала, що це Вадим забув ключі, і з посмішкою пішла відкривати.
На порозі стояв Денис. Я спочатку навіть не впізнала його. Обличчя заросле, куртка брудна, на рукаві відірваний ґудзик, очі були червоні й каламутні. Він ледь тримався на ногах, спираючись на одвірок.
— Не чекала, Олю? — він криво усміхнувся й спробував зайти в коридор. — Чого стоїш як укопана? Пусти в хату, поговорити треба. У вас тут, я бачу, багате життя.
— Я чекала чоловіка, — я заступила собою прохід, тримаючи руку на ручці дверей. — Тобі тут нічого робити. Іди звідси.
— Не бреши мені. Ти ж цього свого майстра ніколи не любила. Я все знаю. До речі, де моя донька? Покажи мені її. Кажуть, на мене схожа.
Ілонка почула шум і визирнула з кухні, тримаючи в руках іграшкового ведмедя. Вона злякано притиснулася до стіни.
— Ілонко, йди в кімнату й закрий двері, — крикнула я їй. Потім повернулася до Дениса. — Чого ти хочеш? Грошей?
— О, бачиш, як ти швидко все розумієш, — він витер ніс рукавом. — Мені потрібні гроші. Тисяча гривень прямо зараз. Твій Вадим зараз непогано заробляє на машинах, та й ти в офісі сидиш. А мені не пощастило. Квартиру довелося віддати за борги, живу в пацанів на дачі. Мені треба перекрутитися, на роботу одну кличуть, треба одяг купити нормальний. Дай тисячу, Олю. Для тебе це копійки, а для мене порятунок. Інакше я почекаю твого чоловіка під під’їздом і розкажу йому, чия в нього донька росте.
У мене всередині все завмерло. Ноги стали ватяними, я відчула, як піт виступає на лобі. Моє спокійне, вистраждане життя могло зруйнуватися за одну хвилину через цю особу на порозі.
— Ну, то що? Даєш гроші? Чи мені тут сісти почекати його? — Денис зробив крок уперед.
Я подивилася на його брудні нігті, на це згасле обличчя, і раптом уся моя паніка зникла. Залишилася тільки злість і бажання захистити свій дім.
— Нічого я тобі не дам, — сказала я тихо й чітко. — І до чого тут взагалі Ілонка? Це я тебе тоді обманула. Я просто хотіла перевірити, чи ти хоч щось вартий як чоловік, от і збрехала, що чекаю дитину, щоб подивитися на твою реакцію. І як добре, що ти тоді втік. Ілонка — рідна донька Вадима. А тепер забирайся геть, бо викличу поліцію.
Денис на хвилину замовк. Він явно не очікував такої відсічі. Його впевненість кудись зникла, він переступив з ноги на ногу.
— Ти брешеш, Олю, — вже невпевнено буркнув він.
— Перевір, якщо хочеш стати посміховиськом, — я зробила крок на нього й буквально виштовхнула його на сходову клітку, закривши двері на два оберти ключа.
Я притиснулася спиною до дверей і почула, як на нашому поверсі зупинився ліфт. Потім пролунали важкі, знайомі кроки. Це був Вадим. Через хвилину ключ повернувся з іншого боку.
Вадим зайшов у коридор, тримаючи в руках пакунок з продуктами й великий букет квітів. Він подивився на мене, потім на зачинені двері кімнати.
— Олю, а хто це від нас пішов? Якогось чоловіка зустрів на сходах, ледь на ногах стоїть. І ти якась сама не своя. Що сталося?
Я глибоко вдихнула, намагаючись, щоб голос не тремтів. Я підійшла до нього, взяла пакет з рук і поставила на тумбочку.
— Та це Денис приходив. Пам’ятаєш, я розповідала, що колись у технікумі за мною один хлопець бігав, а ти ще ревнував перед весіллям? От, прийшов грошей позичати, мабуть, зовсім опустився. Я його виставила. Не хочу, щоб такі люди в нашій хаті з’являлися. Давай не будемо про це, сьогодні ж свято.
Я притулилася обличчям до його плечей.
З кімнати вибігла Ілонка й застрибнула Вадиму на руки. Він підхопив її, засміявся й поцілував у щоку.
Я дивилася на них і раптом зрозуміла, що ці дві людини — це все, що в мене є, і ніяке минуле не має права це відібрати.
— Олю, ти чого плачеш? — Вадим помітив сльози в мене на очах і витер їх пальцем. — Хтось скривдив тебе?
— Ні, все добре, — я посміхнулася. — Це просто від того, що ви в мене є. Я дуже тебе люблю, Вадиме. І в мене є новина. У нас знову буде дитина. Ти ж так хотів сина, от тепер точно буде хлопчик.
Вадим мовчки обійняв нас обох, сильніше притискаючи до себе.
Я дуже щаслива і винна перед чоловіком, але хіба погано за своє боротися і триматися? Що скажете?
