Осінь видалася сирою. Листя на тротуарах швидко перетворювалося на брудну кашу, яку двірники згрібали великими дерев’яними лопатами до бордюрів. Сергій повертався з ринку з важким пакетом, де лежали нові інструменти та кілька пачок саморізів. На перехресті біля старого гастроному він мало не наступив на чиюсь руку.
Молода жінка стояла навпочіпки прямо біля калюжі й збирала у велику тканинну сумку каштани. Вони падали з кривого дерева над дорогою, розлітаючись від ударів об асфальт. Сергій зупинився, перехопивши важчий пакет в іншу руку.
Жінка виглядала дивно серед людей, які поспішали і не звертали уваги на каштани під ногами.
— Давай допоможу, чи що. Бо розчавлять же, — сказав Сергій, нахиляючись і піднімаючи з землі два блискучі коричневі горіхи.
Вона підвела голову й забрала каштани з його долоні. Пальці у неї були холодними.
— Дякую. Вони просто рівні такі цього року. Батько колись із них фігурки робив, у мене вся полиця булла в таких тваринках. Сірники замість ніг вставляв, і виходили коні. Я як бачу їх, відразу згадую ту квартиру.
— Мене Сергій звати.
— Наталя.
Вони пішли разом до зупинки. Сергій дивився на її профіль, на дешеву пластикову парасольку, яку вона тримала обома руками, і всередині з’явилося дивне відчуття, ніби ця випадкова зустріч перекреслила весь його попередній спокійний розклад життя. Наступного тижня вони вже сиділи в маленькому кафе біля залізничного вокзалу.
Сергій вирішив викласти все відразу. Він не любив тягнути з неприємними розмовами.
— Ти повинна знати, — сказав він, — Я вже жив у шлюбі. Три роки. Ми розійшлися минулої весни. Колишня дружина довго ходила по кабінетах, папери якісь збирала. Потім прийшла й каже, що проблема в мені. Вона сказала, що їй потрібна нормальна родина, де будуть діти, а зі мною їй нічого не світить. Ну й подала на розлучення. Я не став сперечатися. Зібрав сумку й пішов на орендовану квартиру. Так що дивись сама. Якщо тобі таке не підходить, то кажи зараз.
Наталя послухала, не перебиваючи. Вона навіть не доторкнулася до свого чаю.
— Ходім до мене, з батьками познайомлю, — просто сказала вона. — Чого тут сидіти.
Через два місяці вони розписалися в районному РАЦСі. Весілля не робили, просто вечеряли ввечері з її батьками в тісній хрущовці, де на столі стояв старий сервіз і домашні наїдки. Сергій переїхав до Наталі. Його життя тепер крутилося навколо неї. Вона працювала в офісі, приходила втомлена, але завжди готувала вечерю й стежила, щоб його робочий одяг був чистим.
Його фірма часто відправляла співробітників у тривалі поїздки по області — налагоджувати обладнання на нових об’єктах. Раніше Сергій їздив охоче, бо за це платили хороші добові, та й робити в порожній кімнаті не було чого. Тепер усе змінилося. Перед черговим виїздом він зайшов до кабінету начальника.
— Михалович, давай це буде мій останній рейс, — сказав Сергій, спираючись руками на стіл. — Візьми когось із молодих, он Колю візьми, він неодружений, йому гроші потрібні. А у мене сім’я. Набридло по вокзалах тинятися.
— Добре, сімейний, — засміявся начальник, відмічаючи щось у журналі. — Здавай цей об’єкт і сидітимеш на місці.
Ввечері Наталя пакувала його дорожню сумку. Вона акуратно складала прасовані сорочки, загортала в пергаментний папір котлети та домашні коржики. Сергій сидів на табуретці біля кухонного столу й спостерігав за її рухами. Йому було ніяково, що він знову залишає її одну на два тижні.
— Ось повернуся, і все поміняємо, — сказав він, підходячи ззаду й беручи її за плечі. — Перейду на склад, буду щодня о п’ятій вдома. Купимо новий телевізор у кредит.
— Так, тоді точно все буде інакше, — відповіла Наталя. Вона повернулася до нього, на мить притислася щокою до його куртки й посміхнулася якоюсь новою, незвичною посмішкою. — Ти просто їдь і роби роботу.
Поїздка затягнулася на три тижні замість двох. На об’єкті згоріла проводка, довелося чекати нових кабелів із заводу. Сергій щовечора дзвонив.
— Коли ти вже будеш? — питала Наталя, і її голос через тріск у слухавці здавався глухим. — На тебе вдома чекає великий сюрприз. Давай швидше закінчуй там.
Сергій ламав голову, що це могло бути. Може, їй нарешті дали ту надбавку, про яку вона говорила, чи її батько вирішив віддати їм свій старий автомобіль.
Він приїхав у п’ятницю пізно ввечері. Відкрив двері своїм ключем. У коридорі пахло тушкованим м’ясом. Наталя вийшла назустріч в ошатній сукні. На столі у вітальні стояли тарілки з нарізкою, салат і свіжий хліб.
— Ого, яке свято, — Сергій поставив сумку на підлогу й потягнувся, щоб обійняти її. — Ти прямо як на прийом якийсь вбралася. Це і є сюрприз?
Наталя відступила на крок назад. Руки вона тримала на животі.
— Ні. Сергію, у нас буде дитина. Я ходила до спеціаліста, все точно. Чекаємо на малого влітку.
Сергій застиг. Його руки, які він щоночі у відрядженні уявляв, як притискатиме до себе дружину, просто впали вздовж тіла. В голові миттєво згадався кабінет колишньої дружини, її папери, слова про його повну непридатність до сімейного життя і запевнення лікарів, що тут уже нічого не вдієш.
— Ти чого мовчиш? — Наталя підійшла ближче, вона схопила його за рукав куртки, яку він навіть не встиг розстебнути.
— Сергію, ти що, не радий? Я думала, ти зрадієш.
Він відштовхнув її руку. Всередині все закипіло від образи й відчуття, що його обвели навколо пальця, як дурня.
— І хто він? — спитав Сергій. Голос став хриплим. — Хто цей чоловік?
Наталя дивилася на нього, широко відкривши очі.
— Ти про що взагалі? Ти затурканий після дороги?
— Хто батько, я питаю! — крикнув Сергій, тупнувши ногою по лінолеуму. — Я не можу мати дітей, Наталю. Взагалі не можу. Хто до тебе ходив, поки я сидів на тих об’єктах і сухарі гриз?
— Ти бевзь, Сергію, — тихо сказала Наталя, і її обличчя стало білим, — Тобі твоя колишня набрехала, щоб виправдати себе, або лікарі твої нічого не тямили. Таке буває. Люди сумісні чи ні, мені тисячу разів про це казали. Вона просто знайшла привід піти, а ти повірив.
— Не чіпай її! — скрикнув Сергій, втрачаючи контроль. — Вона хоча б не брехала мені в очі! Вона зібрала речі й пішла чесно! А ти вирішила мені чужу дитину повісити на шию? Хто він? Сусід? Чи той твій кум, що постійно заходив кран міняти?
Наталя стояла рівно, не рухаючись. Вона більше не плакала й не намагалася його втихомирити.
— Батько цієї дитини — ти, — спокійно й чітко промовила вона. — А тепер забирай свій рюкзак і йди звідси. Щоб я тебе тут більше ніколи не бачила.
Сергій схопив сумку, яку навіть не встиг розпакувати, смикнув двері й вилетів на сходи. На вулиці йшов сильний дощ.
Він до самого ранку просидів на вокзалі, купуючи в кіоску гарячий чай у пластикових стаканчиках і дивлячись на колії.
Наступного дня він прийшов на роботу, написав заяву на розрахунок і забрав трудову книжку. Номер Наталі він видалив із пам’яті телефону відразу, як вийшов із контори. Хлопці з бригади казали потім, що вона дзвонила на міський телефон на фірму, просила його підійти. Сергій просто відмахнувся. Він вважав, що все вже вирішено і повертатися до цього немає сенсу.
Того ж вечора він поїхав до родичів у невелике селище на Житомирщині, де влаштувався на лісопилку. Через місяць на адресу його дядька прийшов лист від Наталі. Сергій спалив його, навіть не розкриваючи конверта. Потім прийшов другий. Він теж пішов у грубку. Третім був офіційний документ із суду — бланки на розлучення та розділ майна, якого у них практично й не було. Він підписав усе в місцевій сільраді й відправив назад поштою.
Минуло чотири роки. Сергій знову поміняв роботу, перейшов у велику будівельну компанію, яка займалася ремонтом доріг. Почалися постійні виїзди по всій країні. Одного разу на початку жовтня їхню бригаду перекинули на об’єкт у Тернопіль.
Після зміни Сергій вирішив пройтися до центру. Вулиця була гамірною, люди поспішали з роботи додому.
— Сергію? — почувся голос ззаду.
Він обернувся. Біля вітрини магазину іграшок стояла Наталя. На ній було те саме пальто, тільки трохи затерте на рукавах. За руку вона тримала маленького хлопчика в синій куртці й гумових чоботях.
Сергій подивився на дитину й відчув, як у нього перехопило подих. Хлопчик мав помітне ластовиння на носі, світле кучеряве волосся, яке стирчало з-під шапки, і велику темну родимку на лівій щоці — точно таку ж, через яку самого Сергія в дитинстві постійно дражнили хлопці у дворі. Хлопчик дивився на нього такими ж сірими, трохи примруженими очима.
— Наталю… Це що, мій?.. — Сергій зробив крок уперед, простягаючи руку до дитини.
Вона швидко перехопила хлопчика за інше плече й відсунула собі за спину, закриваючи його полою пальта, як тоді, під час їхньої останньої сварки.
— Це Андрій. Мій син, — голос Наталі був холодним і рівним. — А он іде наш тато. Андрійку, біжи до тата, він тобі машинку купив.
З дверей магазину вийшов високий чоловік, тримаючи в руках велику коробку з пластиковим підйомним краном. Хлопчик побіг до нього, хапаючи за руку.
— У малого сьогодні день народження, — додала Наталя, навіть не дивлячись на Сергія. — Ми спеціально приїхали в центр по подарунок.
— Наталю, почекай, давай поговоримо, — Сергій спробував схопити її за лікоть, але вона різко відсмикнула руку.
— Нема про що говорити. Все вже давно сказано. Нам пора на автобус.
Вона розвернулася й пішла до чоловіка, який чекав її біля пішохідного переходу. Вони пішли разом, тримаючи дитину з двох сторін.
Сергій залишився стояти біля вітрини. Тепер його фірма часто брала підряди в цій області, і він щоразу просився саме в ці поїздки. Він годинами ходив цими вулицями після роботи, дивлячись на перехожих. Навколо знову була осінь. З дерев під ноги перехожим падали важкі стиглі каштани, які ніхто не збирав, і колеса машин із тріском розчавлювали їх об мокрий сірий асфальт.
