Ця дивовижна історія сталася зі мною багато-багато років тому, пізньої осені. Мені на той час тільки-но виповнилося вісімнадцять, і навесні мене повинні були забрати на службу. Вік у мене був уже пристойний, а ось дівчини ще не було. А як же на службу мені йти не маючи дівчини? Кому листи писати? Та й почуття можна перевірити не поспішаючи. Два роки це вам не два дні. Ось і виходив я кожен день на зустріч своїй долі у парк, що був поруч. А якщо зустріну ту єдину саме сьогодні?«»
Іду я не поспішаючи стежкою, листя опале розглядаю, та думи свої думаю. Дивлюся, а на зустріч. Дівчина, неймовірної краси. Смоляне волосся по вітру розвівається. Очі глибокі глибокі. Поглянув і полетів. Остовпів я, кроку ступити не можу.
Взяв я себе в руки, а то що це за наречений такий.
– Привіт, Марина, – кажу
Дівчина зупинилася.
– Привіт, – відповідає, – Тільки я не Марина.
– Як не Марина? – роблю я здивоване обличчя, – Невже я помилився.
– А-а, – проспівала дівчина, – черговий залицяльник. Зрозуміло. Всього найкращого.
– Чекай, чекай, – поспішив я за нею слідом, – Може я і не вгадав твоє ім’я, але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.
Дівчина зупинилася, і я знову поглянув у її бездонні очі.
– Майбутня дружина говориш, – посміхнулася красуня, – Наперед значить майбутнє наше знаєш?
– Ну не все звичайно, – збентежився я, – але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.
– А хочеш я покажу тобі твоє майбутнє? – стала раптом серйозною дівчина.
– Це як? – не зрозумів я.
– Он лавка, – показала вона поглядом, – Підемо сядемо.
Ми присіли на лаву і вона поклала свою теплу долоню на мою руку. Усередині мене щось спочатку залоскотало, потім завирувало і світло згасло. Темно стало в очах. Руки і ноги стали ватяними. Через секунду я побачив світлу точку, яка росла і ставала яскравіше. Ще через мить яскраве світло повністю мене поглинуло, і я побачив себе в чистому полі і якби зверху.
– Через півроку нашого щастя тебе заберуть служити, але ти не повернешся. У тому полі і залишишся.
Я став, мов риба, повітря хапати і дівчина прибрала свою долоню з моєї руки.
Я не знав, що і сказати. Як вона це робить? Адже на той час нам з дитинства доводили, що нічого такого просто не існує.
– Ну що, передумав женишок? – піднімається з лави дівчина.
– Як тебе звати? – єдине що я встиг запитати.
– Марина мене звуть, – на секунду обернулася та.
– Значить я не помилився!
З самого ранку наступного дня я вже сидів на лавці біля її під’їзду. Я все ж простежив де вона живе. Хвилин через десять вона вийшла і тихо присіла поруч, анітрохи мені не здивувавшись.
– Значить не передумав? – тихо запитала Марина
– Вже краще півроку бути щасливим поруч з тобою, і потім хай буде, що буде, ніж все життя прожити без тебе, – посміхнувся я.
Бачили б ви її погляд. Усередині мене цілий день пташки співали після такого погляду.
Ви напевно скажете прослухавши мою історію,
– Та вона ж з нечистим водиться. Може й так, – відповім я вам, – тільки ми з цієї жінкою майже сорок років разом, двох дітей виростили, і мені, зізнаюся я вам, дуже подобається всі ці роки, знаходитися під її чарами. І як бачите я на даний момент живіший за всіх живих. Мабуть перевіряла вона мене.
Так, мало не забув. Років десять тому, ми з моєю Мариною якось прогулювалися в нашому парку, і пройшлися по тому самому місцю, де зустрілися вперше.
– А я тоді ходив і дівчину собі тут обирав, – посміхнувся я дружині.
– А чому ти думаєш, що тоді обирав саме ти? – ошелешила вона мене.
Сeргiй Бyрaкoв.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.