fbpx

А наступного дня з самого ранку Сергій уже сидів під під’їздом Марини. Він таки дізнався де вона живе. «Не передумав?» – запитала та. «Хай хоч пів року, але щастя з тобою, ніж усе життя прожити, але без тебе.»

Ця дивовижна історія сталася зі мною багато-багато років тому, пізньої осені. Мені на той час тільки-но виповнилося вісімнадцять, і навесні мене повинні були забрати на службу. Вік у мене був уже пристойний, а ось дівчини ще не було. А як же на службу мені йти не маючи дівчини? Кому листи писати? Та й почуття можна перевірити не поспішаючи. Два роки це вам не два дні. Ось і виходив я кожен день на зустріч своїй долі у парк, що був поруч. А якщо зустріну ту єдину саме сьогодні?«»

Іду я не поспішаючи стежкою, листя опале розглядаю, та думи свої думаю. Дивлюся, а на зустріч. Дівчина, неймовірної краси. Смоляне волосся по вітру розвівається. Очі глибокі глибокі. Поглянув і полетів. Остовпів я, кроку ступити не можу.

Взяв я себе в руки, а то що це за наречений такий.

– Привіт, Марина, – кажу

Дівчина зупинилася.

– Привіт, – відповідає, – Тільки я не Марина.

– Як не Марина? – роблю я здивоване обличчя, – Невже я помилився.

– А-а, – проспівала дівчина, – черговий залицяльник. Зрозуміло. Всього найкращого.

– Чекай, чекай, – поспішив я за нею слідом, – Може я і не вгадав твоє ім’я, але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.

Дівчина зупинилася, і я знову поглянув у її бездонні очі.

– Майбутня дружина говориш, – посміхнулася красуня, – Наперед значить майбутнє наше знаєш?

– Ну не все звичайно, – збентежився я, – але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.

– А хочеш я покажу тобі твоє майбутнє? – стала раптом серйозною дівчина.

– Це як? – не зрозумів я.

– Он лавка, – показала вона поглядом, – Підемо сядемо.

Ми присіли на лаву і вона поклала свою теплу долоню на мою руку. Усередині мене щось спочатку залоскотало, потім завирувало і світло згасло. Темно стало в очах. Руки і ноги стали ватяними. Через секунду я побачив світлу точку, яка росла і ставала яскравіше. Ще через мить яскраве світло повністю мене поглинуло, і я побачив себе в чистому полі і якби зверху.

– Через півроку нашого щастя тебе заберуть служити, але ти не повернешся. У тому полі і залишишся.

Я став, мов риба, повітря хапати і дівчина прибрала свою долоню з моєї руки.

Я не знав, що і сказати. Як вона це робить? Адже на той час нам з дитинства доводили, що нічого такого просто не існує.

– Ну що, передумав женишок? – піднімається з лави дівчина.

– Як тебе звати? – єдине що я встиг запитати.

– Марина мене звуть, – на секунду обернулася та.

– Значить я не помилився!

З самого ранку наступного дня я вже сидів на лавці біля її під’їзду. Я все ж простежив де вона живе. Хвилин через десять вона вийшла і тихо присіла поруч, анітрохи мені не здивувавшись.

– Значить не передумав? – тихо запитала Марина

– Вже краще півроку бути щасливим поруч з тобою, і потім хай буде, що буде, ніж все життя прожити без тебе, – посміхнувся я.

Бачили б ви її погляд. Усередині мене цілий день пташки співали після такого погляду.

Ви напевно скажете прослухавши мою історію,

– Та вона ж з нечистим водиться. Може й так, – відповім я вам, – тільки ми з цієї жінкою майже сорок років разом, двох дітей виростили, і мені, зізнаюся я вам, дуже подобається всі ці роки, знаходитися під її чарами. І як бачите я на даний момент живіший за всіх живих. Мабуть перевіряла вона мене.

Так, мало не забув. Років десять тому, ми з моєю Мариною якось прогулювалися в нашому парку, і пройшлися по тому самому місцю, де зустрілися вперше.

– А я тоді ходив і дівчину собі тут обирав, – посміхнувся я дружині.

– А чому ти думаєш, що тоді обирав саме ти? – ошелешила вона мене.

Сeргiй Бyрaкoв.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page